Розділ «Товариш у ямі»

І обидва знов огидно зареготали. Невдовзі їхні кроки віддалилися.

— Прокляття! — прошепотіла Іґраїна й, притьма кинувшись назад до віслюка, примусила його ступити ще кілька кроків.

З глибини виплив порипуючи кошик зі стайничим. Бертрам, погойдуючись туди-сюди над ямою, стривожено визирнув через її край.

— Швидше! — кинула, важко дихаючи, Іґраїна й потягла кошика з Бертрамом до себе. — Тут з хвилини на хвилину можуть з’явитися непрохані гості.

Їй довелося допомогти гладкому стайничому вибратися з кошика, бо він уже ледве тримався на ногах і тільки мовчки кліпав на неї. Після того, як він майже два дні просидів у цілковитій темряві, тепер навіть тьмаве світло різало йому очі.

— Треба бігти! — прошепотіла Іґраїна. — Скоро тут буде Шпичастий.

— Ох, як би мені хотілося зараз зіпхнути його в цю яму! — Бертрам, спираючись на Іґраїнине плече, потер очі. — А що робиш тут ти? Хіба я не казав, що відшмагаю тобі одне місце, якщо приїдеш сюди?

— Ах, он як?! То, може, краще знову спустити тебе в яму? — Іґраїна поквапно розв’язала Альбертового чудо-вузла, звільнила віслюка од вірьовки й накинула її знову на коловорот. — Повір, я тут не задля забавки. Ґільґалад таки з’явився до Бобернеля, а я не можу терпіти цього зухвальця. Та мені потрібен прудкий кінь. Того я й тут. Я хочу позичити Ланцелота.

— Що?! — втупився в неї Бертрам.

— А тепер ходімо. Поясню потім. — Іґраїна взяла Сірого за повідець і підштовхнула Бертрама до дверей. — Можеш іти?

— Мені вже краще, — кивнув головою гладун.

— Ось і добре! — Іґраїна обережно прочинила двері.

Охоронець хропів. Шпичастого ніде не видно було. Товкотнеча в замку зробилася ще густіша. З прибудови, де була кухня, несли мішки з борошном та збіжжям. Крізь людський тлум тягли худобу, прокладали собі дорогу зброярі. Іґраїна рушила з віслюком убік і дала Бертрамові знак, щоб ішов за нею. Стайничий кинув недовірливий погляд на охоронця.

Іґраїна потягла Сірого в темний закутень між замковим муром і великою липою, під якою стара баронеса Дюстерфельзька завжди справляла суд. Бертрам, похитуючись на кволих ногах, поплівся вслід за дівчинкою.

— Отут, — шепнула Іґраїна й дістала свою накидку з клунка, де був і її обладунок. — На жаль, перевдягти тебе жінкою не вийде: в тебе ж борода. Та, може, обійдемося й так. Бери кошика. Віслюка теж можеш узяти собі. Тоді охорона думатиме, що ти селянин і привіз сюди яйця. Біля брами вони там оглядають лише тих, хто входить. По той бік, перед замком, стільки возів та віслюків, що ти не впадатимеш в очі. Тільки не дуже поспішай.

Бертрам кивнув головою і обіпнувся накидкою. Вона була на нього надто мала, та краще така, ніж ніякої.

Дівчинка занепокоєно роззирнулася.

— Поки що його немає, — мовила вона. — Та охоронця я все ж таки розбуркаю. Про всяк випадок. Бо якщо Шпичастий виявить, що ти зник, то нам із замку вже не вибратися. — Вона прокашлялась і додала: — Бертраме, зроби гримасу, хутчій!

— Що-що? — Стайничий спантеличено втупився в неї.

Цієї миті з-під арки, що вела до переднього двору, показався Шпичастий лицар. Його супроводжували двоє вояків. Вони показували руками на вежу, але охоронця крізь людський натовп тим трьом не видно було.