TextBook Може, він просто шукає відмовки, аби потягнути час? Його поведінка не вкладається у мене в голові. Я зводжу брову — неймовірно, куди зайшла наша розмова. Якщо Джаред справді мене хоче, то це якесь безглуздя.
— Розумієш, — каже він ніяково. Під глибокою золотавою засмагою його обличчя, здається, червоніє.— Коли я робив запаси, то не планував… гостей. Я маю на увазі…— Решту він випалює залпом: — Контрацепція була останнім, про що я думав.
Моє чоло вкривається зморшками.
— О!
Усмішка зникає з Джаредового обличчя, і на одну коротку мить спалахує гнів, котрого я ніколи раніше там не бачила. Джаред небезпечний — я навіть не уявляла його таким.
— Я не хочу приводити свою дитину в такий світ.
Моє серце стискається на саму думку про маленьку невинну істоту, яка розплющує свої оченята посеред цієї безлюдної пустелі. Мені й без того важко дивитися в очі Джеймі, знати, що принесе йому життя, навіть якщо обставини складуться найкращим чином.
Раптом Джаред знову стає Джаредом, і навколо його очей знову променяться зморшки.
— Крім того, у нас місяці й місяці… аби про все подумати… — (Знову тягне час, підозрюю я). — Ти хоч уявляєш, як мало ми знайомі? З моменту нашої зустрічі минуло всього-на-всього чотири тижні.
Це мене приголомшує.
— Не може бути.
— Двадцять дев’ять днів. Я рахую.
Я починаю пригадувати. Хіба може таке бути, щоб минуло лишень двадцять дев’ять днів, відколи Джаред кардинально змінив наше життя? Здається, що він із нами незрівнянно довше — два-три роки, відколи ми з Джеймі залишилися самі.
— У нас є час, — повторює Джаред.
Раптова паніка, наче сигнал тривоги, на довгу мить відбирає в мене мову. Джаред стурбовано спостерігає за мною.
— Ти не знаєш, — відчай, що був відступив, коли Джаред знайшов мене, захлиснув, наче удар батога, — ти не знаєш, скільки часу нам лишилося. Не відаєш, як нам його рахувати — на місяці, дні чи години.
Джаред тепло сміється, торкаючись губами напруженого горбика, де звелися докупи мої брови.
— Не хвилюйся, Мел. Дива на те й дива. Я ніколи тебе не втрачу і не дозволю нікому забрати тебе в мене…
Сама, без мого відома, Мелані повернула мене у теперішнє — на вузьку стрічку дороги, що петляла крізь прерії Аризони, випікаючись під пекельним полуденним сонцем. Я занурила погляд у порожнечу попереду і відчула, що в моєму нутрі так само порожньо.
У моїй голові почулося тихе зітхання Мел: «Ніколи не знаєш, скільки часу тобі лишилося».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Господиня» автора Стефені Маєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 8 Кохана“ на сторінці 8. Приємного читання.