Розділ 8 Кохана

— Навряд чи, Мел.

Він зітхає, і я хочу провалитися крізь землю. Зникнути, віддати свій розум загарбникам, якщо це допоможе затерти цю величезну помилку. Продати майбутнє, щоб видалити дві останні хвилини минулого. Будь-що.

Джаред робить глибокий вдих і потуплює очі — його обличчя напружене.

— Мел, це не повинно статися так. Лише тому, що ми опинилися разом, лише тому, що на Землі я останній чоловік, а ти остання жінка… — він робить зусилля, аби дібрати слова, уперше за час нашого знайомства. — Ти не мусиш робити те, чого не хочеш. Я не такий чоловік, який вимагатиме від жінки… Ти не повинна…

Він похмуро ховає погляд і має такий засмучений вигляд, що, сама того не усвідомлюючи, я йому відповідаю, хоч і знаю від початку, що цього робити не варто.

— Я не те мала на увазі. Я не казала, що комусь «винна», і не вважаю тебе «таким чоловіком». Ні. Звісно, ні. Просто…

Просто я його кохаю. Я міцно стискаю зуби, аби не зганьбитися ще гірше. Треба негайно прикусити язик, перш ніж той іще щось бовкне.

— Просто що? — запитує Джаред.

Я намагаюся відвернути голову, проте він міцно тримає пальцями моє підборіддя.

— Мел?

Я вивільняюся і добряче струшую головою.

Джаред підсувається поближче, і раптом вираз його обличчя змінюється. На ньому з’являються ознаки нової боротьби, і хоч значення її мені не зовсім зрозуміле, я більше не почуваюся відштовхнутою і в очах моїх більше не пече.

— Поговори зі мною. Будь ласка, — бурмоче він. Я відчуваю його подих на своїй щоці, і за декілька секунд ні про що інше не можу думати.

Провалюючись у Джаредові очі, я забуваю, що хочу померти, аби не говорити більше ніколи.

— Якби у мене був вибір, з ким кочувати знелюднілою планетою, я б обрала тебе, — шепочу я. Сонце між нами пече гарячіше. — Я хочу бути з тобою завжди. І не просто… не просто розмовляти. Коли ти мене торкаєшся…

Я набираюся хоробрості й легенько проводжу пальцями по теплій шкірі його руки, і мені здається, що на пучках спалахує полум’я. Джаредова долоня пригортає мене. Він теж відчуває вогонь?

— Не зупиняйся, — видихаю я. Хотіла висловитися ясніше, проте у мене забракло слів. Нічого. І так забагато сказано. — Якщо ти не відчуваєш того ж самого, то я зрозумію. Можливо, ти дивишся на це по-іншому. Це нормально…

Брехня.

— О Мел, — видихає він мені на вухо й обертає до себе моє обличчя.

Його вуста гарячі, шалені, несамовиті. Я не усвідомлюю, що роблю, але це не має значення. Джаредові пальці в моєму волоссі, моє серце зараз вирветься з грудей. Я не можу дихати. Я не хочу дихати.