Розділ 8 Кохана

Але у своїх спогадах Мелані бачила зовсім не мертву землю, яка простягалася навкруги нас. То була пустеля з червоними каньйонами — казкове місце. Мелані зовсім не намагалася мене блокувати. Здавалося, вона навіть не помічає моєї присутності. Що ж усе-таки значить її мовчання? Я відчувала, що вона думає не про битву. Радше готується до кінця.

У цей момент вона перебувала у своїх щасливих спогадах, ніби прощаючись зі світом. У тих спогадах, куди ніколи не пускала мене раніше.

Там стояла хижка, змайстрована у затишному куточку на червоному піщанику, небезпечно близько до лінії паводку. Жодних шляхів сполучення — безглузде місце для будівництва. Жодних вигод чи винаходів цивілізації. У спогадах Мелані сміється, стоячи біля раковини, в яку з-під землі треба помпою накачувати воду.

— В порівнянні з цим труби відпочивають, — каже Джаред, насупивши брови, і зморшка на переніссі стає глибшою. Здається, мій сміх його стурбував. Невже він боїться, що мене його винахід не вразив? — Ніхто ніколи не здогадається, що ми тут.

— Мені подобається, — хутко відповідаю я. — Наче в старому фільмі. Просто супер.

Широко розквітає усмішка, яка ніколи не полишає його обличчя — він усміхається навіть уві сні.

— Те, що показують у фільмах, — то дитячі забавки. Ходімо, я покажу тобі туалет.

Я чую, як у вузькому каньйоні відлунює сміх Джеймі, який біжить попереду нас. На бігу його чорне волосся підлітає. Тепер він повсякчас стрибає, цей худенький хлопчик із засмаглою на сонці шкірою. Я навіть не уявляла, як багато лежало на цих тендітних плечах. Разом із Джаредом до нього повернулася радість життя. Стурбований вираз безслідно зник, змінився усмішкою. Ми обоє — витриваліші, ніж я гадала.

— Хто це все побудував?

— Батько і старші брати. Я трохи допомагав — скоріше заважав. Мій тато — втікач по натурі. Він ніколи не переймався умовностями, не утруднював себе з’ясуванням, кому належить земля, отриманням дозволів та іншою нудотою, — Джаред сміється, закинувши голову. В його білявому волоссі відблискує сонце. — За офіційними паперами цього місця не існує. Правда ж, зручно? — він інстинктивно піднімає руку і торкається мене.

Від його дотику палає шкіра. Відчуття неймовірно приємне, але від нього якось дивно щемить серце.

Він постійно отак мене торкається, ніби мусить пересвідчуватися, що я тут.

Чи відомо йому, що зі мною робить цей простий дотик його теплої долоні? Чи починає і в нього калатати пульс? Чи він просто радіє, що більше не самотній?

Ми гуляємо у невеличкій тополевій посадці, й він розмахує нашими сплетеними долонями. Зелень дерев така яскрава на тлі червоної пустелі, що аж ряхтить і ріже в очах. Джаред тут щасливий, щасливіший, ніж деінде. Я також щаслива. Відчуття досі для мене нове.

З найпершої ночі, коли я зойкнула, намацавши шрам у нього на шиї, він більше не цілував мене. Невже йому не хочеться? А може, мені самій його поцілувати? А якщо йому не сподобається?

Джаред дивиться на мене з висоти свого зросту й усміхається, і зморщечки навколо очей павутинкою розходяться навсібіч. Чи справді він такий гарний, яким здається мені, чи це просто наслідок того, що він — остання на землі людина, окрім нас із Джеймі?

Ні, він дійсно вродливий.

— Про що ти думаєш, Мел? — запитує він. — У тебе такий вигляд, наче ти замислилася над чимось дуже важливим, — сміється Джаред.

Я знизую плечима, і в животі у мене тріпоче.

— Тут гарно.