Розділ 54 Забуті

— Вандо, твої очі,— видихнув він.

Я кліпнула й зрозуміла, що сонце падає мені на обличчя.

— Ой!

Я відпустила руку незнайомки.

— Ні, будь ласка, — благала вона. — Тільки не це знову!

— Ш-ш-ш, — пробурмотів Док. — Славо? А я Док. Ніхто й пальцем вас не зачепить. З вами все буде гаразд.

Я відступила у тінь.

— Не називайте мене так, — схлипувала жінка. — Це не моє ім’я! Це її ім’я, її! Не вимовляйте його більше!

Я помилилася з іменем.

Мел одразу ж заповзялася мене захищати: «Ти тут ні до чого. Слава — нормальне ім’я для людини».

— Добре, більше не буду, — пообіцяв Док. — А як звати вас?

— Я… я не знаю! — застогнала вона. — Що сталося? Ким я була? Не змушуйте мене ставати ще кимсь, — вона металася й крутилася на ліжку.

— Заспокойтеся, все буде гаразд. Обіцяю. Вам ніким не доведеться ставати, хіба що собою. І ви згадаєте своє справжнє ім’я. Пам’ять повернеться.

— Хто ви? — вигукнула жінка. — Хто вона? Вона така, якою… колись була я. Я бачила її очі!

— Я — Док. І я людина, як ви. Бачите? — він підставив очі під промені й покліпав повіками. — Ми — це ми. Тут чимало людей. Вони вам зрадіють.

Вона знову здригнулася.

— Люди! Я боюся людей.

— Ні, ви їх не боїтеся. Це та істота, що була у вашому тілі, їх боялася. Вона була душею, пам’ятаєте? А тепер згадайте, що було до неї? Ви були людиною, і тепер ви знову людина.

— Я не можу згадати свого імені,— з панікою в голосі зронила жінка.

— Я знаю. Скоро саме згадається.