Розділ 54 Забуті

Та коли я прибігла на кухню, виявилося, що й тут порожньо. Людей немає. На столах — тарілки з недоїденим обідом. Арахісове масло, залишки свіжого хліба. Яблука та бляшанки з теплою газованою водою.

Шлунок нагадав мені, що сьогодні я ще нічого не їла, але відчуття страху було дужчим за голод.

«А що… що як ми запізнилися з евакуацією?»

«Ні! — гаркнула Мел. — Ні, ми б обов’язково щось почули! Хтось би… або… Нас би шукали, нікуди б не пішли, поки не знайдуть. Шукачі б не здалися, поки не обнишпорили кожен закуток. Тож це щось інше».

«Може, вони шукають нас зараз».

Я розвернулася й кинулася до виходу, вдивляючись у кожну тінь. Треба попередити Дока. Може, нас у печерах тільки двоє. І слід чимшвидше забиратися геть.

«Ні! Не може бути, що їх більше немає!»

Джеймі, Джаред… їхні обличчя чітко стояли в мене перед очима, так ніби викарбувані на повіках.

А ще обличчя Іяна — його я додала від себе. Джеб, Труді, Лілі, Гіт, Джефрі.

«Ми їх повернемо, — заприсяглась я. — Вистежимо по одному й викрадемо! Я не дозволю шукачам відібрати в мене сім’ю!»

Якщо в мене й були якісь сумніви, то тепер я остаточно їх відкинула. Жодного разу за всі свої життя я ще не була такою лютою. Я зціпила зуби — вони аж клацнули.

Аж раптом із коридору луною докотився довгоочікуваний шум голосів, і я затамувала подих. Притиснувшись до стіни, я зачаїлась у тіні, дослухаючись.

«В печері з городом. Судячи з відлуння».

«Здається, їх багато».

«Ага. От тільки твої чи мої?»

«Наші чи не наші», — виправила Мелані.

Я скрадалася коридором, тримаючись у тіні. Тепер голоси лунали чіткіше, деякі з них були добре знайомі. Що це може означати? Скільки часу в досвідченого шукача забере, щоб провести втілення?

Я знов опинилася біля входу у велику печеру; голоси стали чіткішими, і мене затопила хвиля полегшення: точно таке саме гудіння голосів я чула в свій перший день у печерах. До смерті обурене.

Це точно люди.

Мабуть, повернувся Кайл.