Розділ 49 Допит

— Я ж казав, — гигикнув Джеб. — Я вражений терпінням хлопців. Дивина, що вони так довго протрималися.

Останній ріг — і ми опинилися в яскраво освітленому тупику. Брандт і Аарон зі зброєю напоготові сиділи якнайдалі від шукачки. Побачивши нас, вони обоє полегшено зітхнули.

— Нарешті,— пробурмотів Брандт. На його обличчі з’явилися глибокі зморшки — їх проклало горе.

Шукачка припинила міряти кроками коридор.

Я здивувалася, побачивши, в яких умовах її тримають.

Її не запхнули в крихітну вузьку нору, а натомість дали відносну свободу, виділивши для прогулянок увесь кінець тунелю. На долівці лежав матрац і подушки. Поблизу валялася пластикова таця, коренеплоди хікамі й перевернута супова миска. З неї вихлюпнулося трохи супу. Це пояснювало нещодавній шум — шукачка викинула їжу, хоча, судячи усього, спочатку трохи підкріпилася.

Я подивилася на цей прояв людяності — й усередині замлоїло.

«А кого вбили ми?» — пробурмотіла Мелані похмуро. Її це також зачепило за живе.

— Побалакаєш із дівчиною хвильку? — запитав мене Брандт, і в грудях знову засвербіло. З дівчиною, не з істотою? А мене Брандт бодай колись так називав? Не дивно, що Джеб ставиться до шукачки, як до людини, але щоб і всі решта?

— Так, — прошепотіла я.

— Тільки будь обачною, — попередив Аарон. — Вона люта.

Я кивнула.

Всі залишилися на своїх місцях, а я рушила вперед.

Злий погляд шукачки, немов холодні пальці, обмацував моє обличчя. Її ж обличчя перетворилося на злісну гримасу. Ще в жодної душі я не бачила такого виразу.

— Що ж, привіт, Мелані,— глузливо мовила вона. — Чому так затрималася з відвідинами?

Я не відповіла. Просто повільно наближалася до неї і намагалася переконати себе, що злість і ненависть, які пульсують у моєму тілі, насправді належать не мені.

— Чи, може, твої маленькі друзі вирішили, що з тобою я згоджуся побалакати? Що я видам усі таємниці тільки тому, що в твоїх очах відбивається паралізована, заглушена душа? — вона хрипко засміялася.

Я зупинилася за два кроки від неї — тіло напружилося, готове щомиті втекти. Шукачка не виявляла агресії, але я все одно нервувала. Ця зустріч була зовсім не такою, як розмова з шукачем на шосе, — не було звичного відчуття безпеки. Мене знову пронизало дивне передчуття, що шукачка житиме довго, переживе й мене.

«Не будь смішною. Став свої запитання і гайда звідси. Щось уже надумала?»

— То що тобі треба? Хочеш убити мене власноруч, Мелані? — просичала шукачка.