Розділ 49 Допит

Я ще не вирішила, чи хочу з нею розмовляти. Принаймні так я сказала Джебові.

Насправді мені геть не хотілося з нею говорити. Я лякалася на саму думку, що знову побачу її обличчя — обличчя, яке я, хай як силкувалася, не могла уявити перестрашеним.

Але якщо я скажу, що не бажаю з нею спілкуватися, Аарон одразу ж її пристрелить. З таким самим успіхом я можу дати команду стріляти. Або сама натиснути на гачок.

Або ще гірше — Док спробує вирізати її з людського тіла. Я згадала срібну кров на руках мого друга й мимоволі поморщилася.

Мелані заметушилася, відчуваючи наближення бурі.

«Вандо! Її просто пристрелять. Не панікуй».

І це має мене заспокоїти? Перед очима стояла картина: Аарон із пістолетом шукачки в руці, її тіло повільно сповзає на землю в калюжу червоної крові…

«Тобі необов’язково дивитися».

Їх це точно не зупинить.

Думки Мелані поскакали.

«Ми ж хочемо, щоб вона померла. Правда? Вона вбила Веза! До того ж її не можна лишати в живих. Хай там що!»

Ну звісно, вона має рацію. Шукачку не можна зоставляти в живих. Якщо її тримати у в’язниці, вона не заспокоїться, поки не втече. Якщо випустити її на свободу, моя родина приречена на смерть.

І це теж була правда — вона вбила Веза. Молодого хлопця, якого всі любили. Його смерть лишила в серцях вогненний слід. Тепер я розуміла людей, розуміла їхню жагу помсти й сама бажала шукачці смерті.

— Вандо? Вандо?

Джеймі трусив мене за руку. Я не одразу втямила, що мене кличуть, причому, судячи зі всього, уже давно.

— Вандо? — цього разу до мене звертався Джеб. Я підвела погляд. Його обличчя нічого не виражало — непроникна маска гравця в покер, яка означала, що його переповнюють емоції.— Хлопці цікавляться, може, ти схочеш поставити шукачці кілька запитань.

Я провела рукою по чолі, намагаючись позбутися нав’язливого образу.

— А якщо ні?

— Вони втомилися її охороняти. Зараз важкий час. Вони б охочіше побули зі своїми друзями.

— Гаразд, — кивнула я. — Тоді мені, мабуть… варто з нею побачитися.