Розділ 49 Допит

— Вона постійно скаржиться, — тихо мовив Джеб дорогою в нору. — Ти поводилася тихо. А ця постійно вимагає більше: їжі, води, подушок… А ще повсякчас нам погрожує. «Шукачі вас усіх переловлять!» У такому плані. Брандт ледве тримає себе в руках. Вона його вже дістала.

Я кивнула. Це зовсім не здивувало мене.

— Але вона й не намагалася втекти. Багато балачок, мало діла. Тільки-но бачить зброю, одразу затихає.

Я сахнулася.

— Здається мені,— пробурмотів Джеб собі під носа, — що їй зовсім не хочеться помирати.

— Ви впевнені, що тримати її тут… безпечно? — запитала я, коли ми зайшли в темний звивистий коридор.

Джеб гигикнув.

— Ти ж не втекла, — нагадав він. — Іноді найнадійніший спосіб заховати річ — залишити її на видноті.

— У неї є мотив, а в мене не було, — коротко відповіла я.

— Хлопці ока з неї не спускають. Тобі нема чого хвилюватися.

Ми майже прийшли. Тунель повернув назад під гострим кутом.

Скільки разів я завертала за той ріг, навпомацки тримаючись за внутрішню частину виступу, як от зараз? Я ще ніколи не йшла із зовнішнього боку. Вона була нерівною, з випнутими гострими камінцями, що залишали синці й забої. І до того ж із внутрішнього боку коротше.

Коли мені вперше пояснили, що тунель не просто повертав під гострим кутом, а нагадував у цьому місці «Y» — два відгалуження від іншого тунелю — головного тунелю, — я відчула себе справжньою дурепою. Як казав Джеб, іноді найкращий спосіб заховати річ — залишити її на видноті. В хвилини відчаю, коли я замислювалася про втечу, подумки я завжди проминала це місце. Бо тут — нора, тюрма. Я уявляла, що це найтемніший, найглибший колодязь у печерах. І мене тут заживо поховали.

Навіть розумниці Мел не спало на думку, що в’язня триматимуть усього за кілька кроків од входу.

І виявляється, це був не єдиний вихід. Хоча другий був зовсім вузький — по ньому треба було лізти навкарачки. В печери я потрапила, йдучи випроставшись на весь зріст. Тому мені й на гадку не спало шукати вузький тунель. До того ж я ніколи не вивчала володінь Дока, а з самого початку намагалася їх уникати.

Знайомий, хоча й забутий з часом — ніби з іншого життя — голос урвав мої роздуми.

— І як ви примудряєтеся виживати з такою їжею. Бр-р-р!

Щось пластикове з тріскотом ударилось об каміння.

За рогом ясніло блакитне світло.

— Не думала, що людям стане терпіння заморити когось голодом. Надто складний план для таких тупоголових створінь.