Розділ 40 Жахіття

Але в мене украли і мою тишу, і скорботу.

Для цього знадобилося всього кілька годин. Я чула кроки, тунелями луною котилися голоси. Гукали мене, сподіваючись, що я озвуся. Зрозумівши, що я мовчатиму, люди принесли світло: не блакитні тьмяні ліхтарі, які заледве могли освітити невеличку печерку, а лампи з яскравим жовтим світлом. Вони розгойдувались як маятник і освітлювали майдан. Однак навіть із лампами людям удалося знайти мене тільки з третьої спроби. І чому вони не облишать мене?

Коли промінчик лампи зрештою відшукав мене, почулося полегшене зітхання.

— Я знайшов її! Скажи іншим, щоб поверталися в печери! Вона таки тут!

Голос був знайомий, але я не хотіла згадувати імені. То балакало чудовисько.

— Вандо? Вандо? З тобою все гаразд?

Я не підвела голови й не розплющила очей — я горювала.

— Де Іян?

— Як гадаєш, може, краще привести Джеймі?

— Ні, йому не можна — з пораненою ногою…

Джеймі. Я здригнулася. Мій Джеймі. Він також чудовисько. Він такий, як і всі. Мій Джеймі. На саму думку про нього я відчула фізичний біль.

— Де вона?

— Тут, Джареде. Вона не… відгукується.

— Ми її не чіпали.

— Нумо, дайте мені лампу, — мовив Джаред. — А тепер вимітайтеся звідси. Всі. Інцидент вичерпано. Звільніть місце, гаразд?

Почулося шаркання ніг, але відійшли чудовиська недалеко.

— Я серйозно, люди. Ви нічим не допоможете. Ідіть собі. Зовсім ідіть.

Знову почулося шаркання, спочатку повільне, а тоді швидше. Чудовиська виходили з печери та зникали в коридорі.

Джаред зачекав, поки стало зовсім тихо.

— Гаразд, Вандо, тут більше нікого немає, тільки ти і я.