Розділ 40 Жахіття

— Негайно! — волала я і щосили вертілася: молотила кулаками по Іянових грудях, буцала ногами повітря… Такий опір із мого боку здивував його. Він відпустив мене, і я впала на землю. Миттю підскочивши, я помчала геть.

— Вандо!

— Відпусти її.

— Не чіпай мене! Вандо, повернись!

Судячи зі звуків, парубки бились, але я не збиралася зупинятись. Ну звісно, вони вовтузяться. Вони ж люди. Вони отримують задоволення від жорстокості.

Вибігши на світло, я не зупинилася. Промчала великою печерою, не звертаючи уваги на чудовиськ, що траплялися мені, і хоча їхні цікаві очі свердлили мене наскрізь, мені було байдуже. Так само, як байдуже, куди бігти. Тільки б сховатися, залишитися на самоті. Я уникала людних тунелів і звернула в перший-ліпший порожній коридор.

Так я опинилася в східному тунелі, по якому пробігала сьогодні двічі: вперше радо, вдруге нажахана. Радісні спогади, пов’язані з поверненням учасників вилазки, стерлися з пам’яті. Все довкола здавалося злим і ворожим, навіть каміння.

Однак із вибором тунелю я не помилилася: сюди ніхто не заходив.

Я забігла в сам кінець, в нічну темряву гральної кімнати. Невже я й справді кілька годин тому грала з чудовиськами у футбол? Невже вірила їхнім усмішкам, не помічала їхнього справжнього нутра?..

Я бігла, аж поки по кісточки не забрела в темну оліїсту воду. А тоді зупинилася й почала навпомацки шукати стіну. Коли зрештою пальці наштовхнулися твердий грубий камінь, я скрутилася калачиком й сховалася за виступом.

«Все було не так, як нам здалося. Док не збирався навмисно завдавати болю; він намагався врятувати…»

— ЗАБИРАЙСЯ З МОЄЇ ГОЛОВИ! — вереснула я.

Я відштовхнула Мелані, загнала її глибоко в підсвідомість, щоб тільки не вислуховувати її виправдання, — і раптом утямила, якою кволою вона стала за останні кілька місяців нашої дружби. Тепер я їй дозволяла або не дозволяла. Це радувало.

Я не доклала жодних зусиль, щоб змусити її замовкнути. Як і повинно було бути від самого початку.

Тепер у моїй голові не було нікого, крім мене, а ще болю і страху, від яких нікуди не втекти. Побачене буде переслідувати мене до скону, тепер мені нізащо не позбутися страшних спогадів. Вони завжди будуть зі мною.

Я не знала, як мені оплакувати загублені душі. По-людськи просто неможливо оплакати знівечені тіла душ, чиїх імен я навіть не знаю. Отого дитинчати на столі…

А як це робили у нас, на Почині, де мій справжній рідний дім, я не знала. Тож я згадала Світ Співочих Кажанів. Там, у сліпій темряві, це було навіть доречно. Кажани висловлювали скорботу в тиші — вони не співали кілька тижнів, і туга за музикою притупляла біль. Саме там я вперше втратила друга. Дурний нещасний випадок — вночі на кажана впало дерево, і ми не встигли врятувати тіло носія. Його ім’я було Спіральна… ні, Піднесена Гармонія; саме так би його назвали тут, на Землі, хоча це й не зовсім точний переклад. У його смерті не було нічого жахливого — її оповив смуток. Нещасний випадок.

Дзюркотіння струмка було надто негармонійним, тож не вдалося згадати жодної пісні. Але горювати його вільне буркотіння не заважало.

Я обхопила себе руками й мовчки оплакувала дитя та ще одну загублену душу. Це мої брати і сестри. Моя родина. Якби я знайшла вихід, якби вибралася з печер і попередила шукачів, не було б у кривавій кімнаті понівечених останків.

Мені хотілося плакати, голосити, захлиснутися горем. Але це було якось по-людськи. Тож я міцно зціпила губи, скрутилася калачиком і намагалася тримати біль у собі.