Розділ 39 Занепокоєння

Він заходився їсти й облишив мене. Іян завжди намагався дати мені те, що я хотіла, хоча іноді я й сама не знала, чого хочу. Звісно, якщо не брати до уваги його наполегливих намагань розрадити мене зараз. Цього я не хотіла. Воліла хвилюватися — робити бодай це.

Сплив місяць відтоді, як я переїхала до кімнати Джеймі та Джареда. Три тижні ми всі жили разом. Джаред спав на матраці в узголів’ї нашого з Джеймі ліжка.

Я до цього звикла. І тепер мені було важко в порожній кімнаті. Бракувало їхнього рівного дихання.

Єдине, до чого я не звикла, — прокидатися поряд із Джаредом. Він бажав мені доброго ранку, а я завжди думала хвилину-другу, перш ніж відповісти. Він також почувався ніяково, однак поводився ввічливо. Ми обоє були дуже ввічливі.

Щоранку одне й те саме.

«Доброго ранку, Вандо. Як спалося?»

«Добре, дякую. А тобі?»

«Добре, дякую. Як… Мел?»

«Також добре, дякую».

Постійний піднесений настрій Джеймі та його веселе базікання трохи поліпшували ситуацію. Джеймі часто говорив про Мелані, та й звертався до неї — особливо тепер, коли її ім’я, вимовлене вголос, вже не так напружувало Джареда. День у день я дедалі більше вживалася в образ, мешкати тут ставало приємніше. Ми… були щасливі: Мелані та я.

А тиждень тому Джаред вирішив зробити ще одну коротку вилазку — здебільшого, щоб поновити сільськогосподарський реманент, — і взяв із собою Джеймі.

— Ти втомилася? — запитав Іян.

Я раптом усвідомила, що тру очі.

— Не дуже.

— Досі не можеш нормально спати?

— В кімнаті занадто тихо.

— Я можу спати з тобою. О, заспокойся, Мелані. Ти ж знаєш, що я мав на увазі.

Іян завжди помічав, як я реагую на злість Мелані.

— Я гадала, що сьогодні вони повернуться, — зауважила я.

— Правильно. Мабуть, не варто нічого міняти.