Розділ «8»

— Так… переїзди, — ніжно сказала Еліс.

— Ні, його батько ж захоче лишити дітей собі, — мовив Білл. — Але він, можливо, теж помре. Я чув, як тато казав, буцім лікар Блайт скоро зведе себе в гріб. Дивіться, як він витріщився. У тебе дівчачі очиська, малий… дівчачі очиська, дівчачі очиська…

— Не треба, — сказала Опал, зненацька відчувши, що їй набридла ця розвага. — Ти його не надуриш. Він знає, що ти всього-на-всього дражнишся. Біжімо до парку, подивимося на бейсбольну гру. Волтер і Еліс нехай залишаються тут. Ми не хочемо, щоб дітлахи повсюди ходили за нами.

Волтер безжурно провів їх поглядом. Еліс теж не засмутилася, що всі пішли. Удвох вони сіли на яблуневий цурпалок й подивилися одне на одного сором’язливо, та водночас і радісно.

— Я навчу тебе грати в кульки, — сказала Еліс, — і дам на ніч мого плюшевого кенгуру.

Коли настав час укладатися спати, Волтер побачив, що мусить лягти сам-один у невеличкій бічній кімнаті. Дбайлива пані Паркер залишила йому свічку й теплу ковдру: липнева ніч видалася холодна, як то часом траплялося навіть улітку в приморських провінціях. Здавалося, що вночі будуть приморозки.

Утім, Волтер не міг заснути навіть із притиснутим до щоки плюшевим кенгуру Еліс. Ох, якби ж він зараз опинився вдома, у своїй власній спальні, де з більшого вікна видно було цілий Глен, а менше, з крихітним дашком, дивилося на високу сосну. Мама прийшла б і почитала йому вірші ніжним, мелодійним голосом…

— Я вже великий хлопець… я не буду плакати… не бу-у-уду… — проте сльози лилися самі собою. Чим тут могли зарадити плюшеві кенгуру? Здавалося, він поїхав із дому багато років тому.

Невдовзі з парку прибігли решта дітей і, гуртом напхавшись до спальні, повсідалися на ліжку, хрумкаючи яблуками.

— Ти нюняєш, малий, — вишкірився Енді. — Та ти ж просто дівчисько. Мамин пестунчик!

— На, вкуси, — мовив Білл, простягаючи йому надгризене яблуко. — І не журися. Я не здивуюся навіть, якщо твоя мама одужає… тільки для цього в неї повинна бути міцна конституція. Тато каже, що пані Флегг померла б іще кілька років тому, якби не її міцна конституція. А у твоєї мами вона є?

— Звісно, є, — відповів Волтер. Він гадки не мав, що таке «міцна конституція», та оскільки вона була в пані Флегг — мусила бути й у мами.

— Пані Сойєр померла минулого тижня, а мати Сема Кларка — позаминулого, — мовив Енді.

— Вони померли вночі, — озвалася Кора. — Мама каже, що майже всі люди вмирають ночами. Не хочу, щоб зі мною так було. Уявіть собі — піти на небеса в нічній сорочці!

— Діти! Діти! Мерщій спати! — гукнула пані Паркер.

Хлопці пішли, перед тим удавши, ніби душать Волтера рушником. Малий їм радше все-таки сподобався. Опал теж підвелася, і Волтер схопив її за руку.

— Опал, це ж неправда, що мама хвора? — благально зашепотів він, відчуваючи, що не може лишатися сам-на-сам зі своїми страхами.

Опал, як казала пані Паркер, була «незлостивою дівчинкою», але навіть вона не встояла перед трепетом, який охоплює того, хто приносить погані звістки.

— Вона справді хвора. Тітка Джен так сказала. Вона не хотіла, щоб я розповідала тобі, але я подумала, що ти мусиш знати. Можливо, у неї рак.

— Невже всі мусять померти, Опал? — то була нова й страшна думка для Волтера, що ніколи доти не замислювався про смерть.