Розділ «7»

Енн більше не заперечувала. Певне, Гілберт слушно казав. Волтеру було самотньо без Джема, проте, зважаючи на обставини того дня, коли народився Ширлі, для Сьюзен краще було б і тепер не мати зайвих клопотів, окрім хатньої праці й терплячого ставлення до присутності тітоньки Мері-Марії, чиї два тижні розтяглися вже до чотирьох.

Волтер лежав у ліжку без сну й намагався, давши волю фантазії, позбутися настирливої думки про те, що завтра він мусить поїхати з дому. Волтер мав напрочуд розвинену уяву. Для нього вона була, мов великий білий кінь із гарної картинки, що висіла на стіні в його кімнаті, верхи на якім він міг летіти вперед і назад у часі та просторі. Світ огортала ніч — високий темний ангел із крилами, немов у кажана; ангел, що жив у лісі Ендрю Тейлора на південному пагорбі. Інколи Волтер радо вітав його… інколи ж уявляв таким справжнім, що починав боятися. Волтер драматизував та оживляв усе у своїм невеличкім світі — Вітер, що розповідав йому надвечірні казки… Мороз, що побивав квіти в саду… Росу, що випадала так сріблясто й тихо… Місяць, який — він був упевнений — можна впіймати, якщо видертися на самісіньку верхівку найдальшого темно-бузкового пагорба… Туман, що надходив із-над моря… і саме велике Море, мінливе й незмінне… і загадковий, темний Приплив. Для Волтера то все були живі істоти. Сам Інглсайд, видолинок та кленовий гай, болото й узбережжя населяли ельфи, водяники, дріади, русалки й гобліни. Чорний гіпсовий кіт на камінній полиці в бібліотеці був зачаклований. Ночами він оживав і, зростаючи до велетенських розмірів, нечутно скрадався кімнатами. Волтер сховався під ковдрою й затремтів. Він завжди лякав сам себе власними фантазіями.

Можливо, тітонька Мері-Марія правду сказала, що він «надто тривожний і неспокійний», хоча Сьюзен ніколи не могла їй цього пробачити. Можливо, тітонька Кітті Мак-Грегор із Верхнього Глена, яку вважали «провидицею», теж мала слушність, коли одного разу, поглянувши у Волтерові димчасто-сірі очі за пеленою довгих вій, сказала, що в нього «стара душа в юному тілі». Можливо, стара душа знала багато такого, що не завжди міг збагнути юний розум.

Уранці Волтерові сказали, що по обіді тато відвезе його в Лобридж. Хлопчик не відповів, та наприкінці обіду йому стиснуло горло й він швидко опустив голову, щоб ніхто не помітив непроханих сліз, — утім, недостатньо швидко.

— Невже ти нюнятимеш, Волтере? — запитала тітонька Мері-Марія, так, мовби шестилітній хлопчина осоромився б навіки, якби заплакав. — Коли я й зневажаю когось, то це тонкосльозих пестунчиків. І ти не доїв м’яса.

— Я з’їв усе, крім жиру, — мовив Волтер, відважно кліпаючи, щоб не дати волі сльозам, проте досі не насмілюючись підвести голову. — Я не люблю жиру.

— Коли я була мала, — відказала тітонька Мері-Марія, — мені не дозволяли щось любити чи не любити. Ну, та я надіюся, пані Паркер виб’є з тебе всі ці дурощі. Вона була з Вінтерів, здається… чи з Кларків… ні, певно, з Кемпбеллів. Але Вінтери й Кемпбелли одним миром мазані — вони не потерплять розбещеності.

— Будь ласка, тітонько Мері-Маріє, не лякайте Волтера перед поїздкою в Лобридж, — озвалася Енн і в очах її спалахнула іскорка гніву.

— Вибач, Енні, — смиренно відповіла тітонька Мері-Марія. — Авжеж, мені слід було пам’ятати, що я не маю права нічого вчити твоїх дітей.

— Хай вона згине, — буркнула Сьюзен, виходячи з їдальні по «королівський пудинг» — улюблений Волтерів десерт.

Енн відчула себе винною. Гілберт поглянув на неї докірливо, немовби натякаючи, що вона мусила б чемніше розмовляти із самотньою старою жінкою.

Сам Гілберт почувався кепсько. Усі знали, що того літа він мав надзвичайно багато роботи, та й присутність тітоньки Мері-Марії, імовірно, стала для нього тяжчим випробуванням, аніж він згоден був визнати. Енн постановила собі восени, коли тільки не станеться ніяких прикрощів, неодмінно відправити його на місяць у Нову Шотландію, постріляти бекасів.

— Як вам подобається чай? — звернулася Енн до тітоньки Мері-Марії, і в голосі її знати було каяття.

Тітонька Мері-Марія стисла вуста.

— Заслабкий. Та це байдуже. Кого обходить, чи смакуватиме немічній старій чашка чаю? Утім, декому приємне моє товариство.

Хай який був зв’язок між останніми двома реченнями, Енн відчувала, що в цю мить не має сил давати йому раду. Вона дуже зблідла.

— Я, мабуть, піду до себе й ляжу, — кволо проказала вона, підводячись із-за стола. — Гілберте, я думаю… ти не затримуйся в Лобриджі… і, певне, зателефонуй панні Карсон.

Вона поцілувала Волтера на прощання недбало й квапливо — схоже було, що взагалі про нього не думала. Волтер щосили хотів не заплакати. Тітонька Мері-Марія поцілувала його в чоло, на якім від її цілунку залишився бридкий мокрий слід, і сказала:

— Будь чемний за столом у Лобриджі, Волтере. Не запихайся їжею, бо тоді прийде Чорний Чоловік із великим чорним мішком, куди він кидає всіх неслухняних дітей.

На щастя для тітоньки Мері-Марії, Гілберт не чув її слів, бо в цю мить надворі запрягав Сірого Тома. Вони з Енн завжди наголошували на тім, щоб не лякати дітей такими безглуздими вигадками, і не дозволяли цього іншим. Утім, Сьюзен, збираючи тарілки, чула все до останнього слова, і тітонька Мері-Марія так і не довідалася, яка близька вона була до того, щоб у голову їй пожбурили соусником з усім його вмістом.