Розділ «4»

— Вочевидь, нікого тут не цікавить моя думка, Енні, та якби я в дитинстві так розмовляла з батьками, мені б дали березової каші, — озвалася тітонька Мері-Марія. — Шкода, що різку так недооцінюють у деяких теперішніх домах.

— Маленький Джем не винен, — відрубала Сьюзен, бачачи, що лікар і пані Блайт не збираються відповідати. Та якщо вже вони подарують Мері-Марії Блайт навіть це, вона, Сьюзен, принаймні воліла би знати причину. — То все Берті-Шекспір його підбурював — казав, що цікаво буде подивитися, як Джо Дрю робитимуть татуювання. Берті вештався тут увесь день. Поцупив найкращу алюмінієву каструлю з кухні — сказав, що вони бавляться в солдатів і йому потрібен шолом. Потім вони робили човники з ґонту, пускали їх за водою в струмку й геть промокли. А тоді ще годину стрибали надворі з такими химерними звуками — то вони бавилися в жаб. У жаб! Не дивно, що маленький Джем утомлений і сам не свій. Це найчемніше дитя на світі, коли тільки не виснажене вкрай — будьте певні!

Тітонька Мері-Марія не принизила себе відповіддю. Вона ніколи не розмовляла зі Сьюзен Бейкер за столом, висловлюючи в такий спосіб обурення, що тій узагалі дозволяють їсти разом із сім’єю.

Енн і Сьюзен обговорили це питання ще до приїзду тітоньки Мері-Марії. Сьюзен, котра «знала своє місце», ніколи не сідала до столу з усіма, коли в Інглсайді були гості.

— Але тітонька Мері-Марія не гостя, — заперечила Енн. — Вона член сім’ї — так само, як ви, Сьюзен.

Урешті-решт Сьюзен поступилася — не без потаємного вдоволення, що Мері-Марія Блайт побачить, що вона — не звичайна служниця. Сьюзен ніколи не зустрічалася з Мері-Марією Блайт, проте її небога, донька її сестри Матильди, колись працювала в тітоньки Мері-Марії й переказувала Сьюзен усе про свою господиню.

— Я не вдаватиму, що мене неймовірно тішить візит тітоньки Мері-Марії, тим паче тепер, — відверто мовила Енн. — Та вона написала Гілбертові, запитала, чи може приїхати на кілька тижнів… а ви знаєте, Сьюзен, як він до цього ставиться…

— Авжеж, він має на це право, — заявила Сьюзен. — Що ж іще робити чоловікові, як не підтримувати рідних? Та щодо кількох тижнів… я прагну бачити в усьому світлий бік, пані Блайт, дорогенька… але зовиця моєї сестри Матильди теж приїхала до неї в гості на кілька тижнів, а прожила двадцять літ.

— Навряд чи нам слід боятися такого, Сьюзен, — усміхнулася Енн. — У тітоньки Мері-Марії є власний чудовий будинок у Шарлоттауні. Але їй тепер у ньому так самотньо й порожньо: два роки тому померла її мати, їй було вісімдесят п’ять років; тітонька Мері-Марія дуже її любила й досі тяжко побивається за нею. Ми мусимо зробити її перебування тут якнайприємнішим для неї, Сьюзен.

— Я зроблю все, що зможу, пані Блайт, дорогенька. Звісно, нам доведеться прибити до столу дошку, але, хай там як, завжди краще видовжувати стіл, ніж укорочувати.

— Ми не повинні ставити на стіл квіти, Сьюзен, бо вони можуть викликати в неї напад астми. А від перцю вона чхає, тож нам краще не додавати його в їжу. Іще в неї часто трапляються мігрені, тож ми не повинні галасувати.

— Боже правий! Я й не пригадую, щоб ви з паном лікарем якось галасували. А коли мені захочеться покричати, то я можу піти до кленового гаю. Та якщо нашим сердешним дітям доведеться нишкнути постійно через мігрені Мері-Марії Блайт… то ви пробачте мені, пані Блайт, дорогенька, але я вважаю, що це вже занадто.

— Це ж лише на кілька тижнів, Сьюзен.

— Сподіваймося, що так. Зрештою, у кожній діжці меду є своя ложка дьогтю, — таке було останнє слово Сьюзен.

І тітонька Мері-Марія з’явилася в Інглсайді, негайно по приїзді запитавши, чи давно в будинку чистили комини. Вона, вочевидь, страшенно боялася пожеж.

— Я завжди казала, що комини тут занизькі. Сподіваюся, ти провітрила мою постіль, Енні. Немає гіршого жахіття, ніж вологі простирадла.

Отак вона зайняла гостьову кімнату… а згодом — усі інші кімнати в будинку, окрім спальні Сьюзен. Її візиту не зрадів ніхто. Джем, лише поглянувши на неї, прослизнув на кухню й зашепотів: «Сьюзен, а нам можна сміятися, доки вона буде тут?» Волтера довелося ганебно випроваджувати з кімнати, бо від одного тільки погляду на тітоньку Мері-Марію очі його сповнилися слізьми. Двійнята, не чекаючи, доки їх також виведуть, утекли самі. Навіть Миршавко, як запевняла Сьюзен, сховався на заднім подвір’ї, де його знудило. І тільки Ширлі відважно поглядав на гостю круглими карими очима з безпечного прихистку в обіймах Сьюзен. Відтак тітонька Мері-Марія дійшла висновку, що інглсайдські діти надзвичайно кепсько виховані. Та чого ж іще сподіватися, коли в них мати, яка «пише для газет», батько, що вважає їх бездоганними тільки тому, що вони його діти, і нахабна служниця, яка геть не знає правил поведінки в домі? Але вона, Мері-Марія Блайт, зробить усе для внуків бідолашного кузена Джона, доки житиме в Інглсайді.

— Твоя передобідня молитва закоротка, Гілберте, — несхвально мовила вона, вперше сівши за стіл з усіма. — Хочеш, я казатиму молитву замість тебе, доки я тут? Твоя сім’я матиме кращий приклад.

На превеликий жах Сьюзен, Гілберт погодився, і ввечері молитву проказувала тітонька Мері-Марія.

— Ціла проповідь, а не молитва, — пирхнула Сьюзен, заходячись мити брудні тарілки. Потай вона була згодна з характеристикою, яку її небога дала Мері-Марії Блайт: «Вона немовби завжди відчуває сморід, тітко Сьюзен. Не просто неприємний запах, а сморід». Гледіс, на думку Сьюзен, уміла добирати влучні слова й описувати ними суть речей. Утім, будь-хто менш упереджений, аніж Сьюзен, не міг би не визнати, що Мері-Марія Блайт мала непоганий вигляд, як на свої п’ятдесят п’ять років. Її обличчя, яке вона сама називала «аристократичним», обрамляли гарно вкладені сиві буклі, що мовби кидали зверхній виклик тугій дульці на потилиці Сьюзен. Мері-Марія Блайт завжди була елегантно вбрана, носила довгі сережки з гагату й модний високий комірець, який закривав її худу шию.