Розділ «41»

— Доберман-пінчерів? А що це таке?

— Нова порода собак. Здається, Крістіна добре тямить у цьому. Але мене так мучила думка про пані Герроу, що я й не зважав на її оповіді. Вона щось казала, я пам’ятаю, про комплекси та пригнічення — модні теорії з нової психології, — про мистецтво, подагру, політику й жаб.

— Про жаб!

— Якісь досліди, що проводить один науковець із Вінніпега. Крістіна ніколи не була цікавою співрозмовницею, а тепер стала геть нудна. І злостива! Замолоду вона не була така жовчна.

— Хіба вона сказала щось лихе? — удавано безневинно мовила Енн.

— Ти не помітила? Ні, звісно, ні — тобі самій не властиві ці почуття. Ну, але то пусте. Як мене дратував її сміх! І вона погладшала. Добре, що ти зовсім не гладшаєш, моя дівчинко.

— Не можу сказати, що вона дуже погладшала, — милостиво проказала Енн. — І вона, безперечно, дуже вродлива жінка.

— Така собі. Лице обважніло… ви з нею ровесниці, але вона виглядає старшою років на десять.

— А ти казав їй про вічну юність!

Гілберт провинно всміхнувся.

— Я мусив сказати щось про людське око. Цивілізація не існуватиме без дрібки лицемірства. Хоча Крістіна, звісно, добра давня приятелька, хай і не належить до племені, що знає Йосипа. Вона не винна, що в ній не лишилося іскри. А це що?

— Мій дарунок тобі до річниці весілля. Але ти заплатиш цент за нього — я не ризикуватиму. Як я вимучилася нині! Мене точили ревнощі до Крістіни.

Гілберт поглянув на неї, щиро здивований. Він гадки не мав, що Енн може його ревнувати.

— Моя дівчинко, я й не знав, що ти на це здатна.

— О, так. Багато років тому я ревнувала до Рубі Джилліс — через ваші листи.

— Я листувався з Рубі Джилліс? Не пам’ятаю. Ох, бідолашна Рубі! Та як щодо Роя Гарднера? Чия б казала, а чия б мовчала.

— Рой Гарднер? Філіппа недавно писала мені, що зустріла його, і він став вельми огрядний. Гілберте, можливо, лікар Мюррей і видатний фахівець у своїй галузі, та він скидається на жердину, а лікар Фаулер — на пончик. Ти мав такий імпозантний вигляд на їхньому тлі.

— Дякую… дякую. Це й має стверджувати дружина. Я відповім тобі компліментом на комплімент. Ти була нині прегарна — хоч і наділа ту сукню. Ніжний рум’янець на щоках, а очі… ох-х-х, як добре! Найкраще, коли змучишся — лягти до ліжка. Є ще один вірш у Біблії — дивно, як учиш ті вірші в недільній школі й запам’ятовуєш на все життя! «У спокої я ляжу, і засну[32]». У спокої… засну… добраніч…

Гілберт заснув ледь не перш, ніж промовив останнє слово. Милий утомлений Гілберт! Мовчи, телефоне! Жодному з немовлят вона не дозволить потурбувати його.

Енн не хотіла спати. Вона була надто щаслива, щоб заснути одразу. Легко й нечутно вона зібрала розкиданий одяг, сіла при дзеркалі й розчесала коси — усміхнена, кохана жінка. Потім, надівши пеньюар, прослизнула по інших бік передпокою до кімнати синів. Волтер, Джем і Ширлі міцно спали у своїх ліжках. Миршавко, що пережив не одне покоління кошенят-мартоплясів, і став повноправним членом сім’ї, скрутився клубочком у ногах Ширлі. Джем заснув над «Книгою життя капітана Джима» — вона лежала, розгорнута, біля подушки. Який довгий став Джем під ковдрою! Скоро він буде зовсім дорослий — сильний, надійний хлопчина. Волтер усміхався вві сні, як той, хто пізнав чарівну таємницю. Віконна рама в місячних променях відкидала тінь на стіну понад його узголів’ям — виразну тінь у формі хреста. Багато років потому Енн згадуватиме цю тінь як лихе знамення далекого Курселетта[33] й солдатської могили «десь у Франції»[34]. Проте нині… то була лише тінь. Висип у Ширлі минув. Гілберт мав рацію. Він завжди мав рацію.