Розділ «37»

Діана присяглася нічого більше не розповідати Сьюзен про Ділайлу, але назавтра прийшла додому така сердита, що й забула свою обіцянку.

— Сьюзен, учора Ділайлина мачуха ганяла її по домі розжареним чайником! Подумайте, Сьюзен! Звісно, Ділайла каже, що це нечасто буває, тільки коли мачуха дуже гнівається. А так її садовлять на горище — на темне горище із привидами. Яких жахливих примар вона бачила там, бідолашна! Останнього разу, коли її там замкнули, вона уздріла предивну істоту, яка сиділа на колесі прядки й гула.

— Яку саме істоту? — уточнила Сьюзен. Її вже почали веселити незгоди Ділайли та драматичний тон Ді, і потай вони з пані Блайт посміювалися з одного й з іншого.

— Не знаю… просто істоту. Вона ледь не довела Ділайлу до самогубства. Боюся, колись її все-таки доведуть. Знаєте, Сьюзен, у неї був дядько, що наклав на себе руки двічі.

— Одного разу було недосить? — озвалася жорстокосерда Сьюзен.

Ді пішла геть роздратована, та наступного дня повернулася з новою тужливою оповідкою.

— Сьюзен, Ділайла ніколи не мала ляльки. Вона так надіялася відшукати хоч одненьку у своїй різдвяній панчосі. А знаєте, Сьюзен, що там було замість ляльки? Різка! Її шмагають майже щодня. Подумайте, Сьюзен — шмагають невинну дитину!

— Мене й саму шмагали в дитинстві і, бач — не померла, — мовила Сьюзен, що нікому не дозволила би здійняти руку на інглсайдське дитя.

— Коли я розповідала Ділайлі про нашу різдвяну ялинку, вона заплакала! Сьюзен, Ділайла ніколи не мала ялинки! Але вона каже, що цього року влаштує собі Різдво. Вона знайшла стару парасольку — без тканини, лише зі шпицями — і на Святвечір поставить її у відро й прикрасить. Невже це не зворушливо, Сьюзен?

— Хіба мало ялин довкола? Ними ж усе поросло на старій фермі Хантерів, — буркнула Сьюзен. — І кому то спало на думку назвати малу Ділайлою[23]? Що за ім’я для християнської дівчинки?

— Воно є в Біблії, і Ділайла ним дуже пишається. Сьюзен, сьогодні на уроці я сказала Ділайлі, що завтра в нас на обід буде курка, і знаєте, Сьюзен, що вона відповіла?

— Звідки ж я можу знати? — пирхнула Сьюзен. — А на уроках патякати — то не діло.

— Ми не патякаємо. Ділайла каже, що правил порушувати не можна. У неї несхитні принципи, Сьюзен. Ми пишемо одна одній записки й обмінюємося ними. І Ділайла відповіла: «Діано, ти можеш принести мені кісточку?» Мені на очі набігли сльози. Я віднесу їй кісточку — найбільшу з усіх м’ясних кісточок. Ділайла мусить добре харчуватися. Вона так виснажливо працює — як рабиня… рабиня, Сьюзен! Вона робить усю хатню роботу… ну, майже всю. А коли щось погано зроблене — нею трусять, мов грушею чи садовлять їсти на кухні зі слугами.

— У Грінів лише один наймит — хлопчина-француз.

— Ну, ото з ним вона і їсть. А він сидить босий і без куртки. Але Ділайла сказала, що це байдуже — тепер, коли я полюбила її. Сьюзен, її не любить ніхто в цілім світі, крім мене!

— Жахливо, — мовила Сьюзен із надзвичайно серйозним обличчям.

— Сьюзен, вона сказала, що, якби мала мільйон доларів, то віддала б його мені. Авжеж, я не взяла би — та хіба це не свідчить, яке в неї добре серце?

— Віддати мільйон так само легко, як сотню, коли не маєш ні того, ні іншого, — обачно завважила Сьюзен.