Розділ «19»

Коли Джем підійшов до Фреда Еліота, той спершу заявив, що нічого не знає й знати не хоче про жодну дурну скарбничку. Джем похнюпився. Фред Еліот був на три роки старший за нього славетний шибеник і забіяка. Аж раптом Джемові сяйнула думка. Він наставив брудного пальця в кругле рум’яне обличчя Фредові Еліоту й проказав:

— Ти транссубстанціоналіст.

— Чуєш, ти, Блайт, не обзивайся.

— Це не просто лихе слово. Це заклинання. Якщо я промовлю його ще раз і наставлю на тебе палець, то… не знати тобі щастя цілий тиждень. Може, тобі відмерзнуть пальці на ногах. Я полічу до десяти, і якщо ти не скажеш мені, де скарбничка, я тебе зачарую.

Фред не повірив. Але того вечора мали відбутися ковзанярські змагання, тож він не хотів ризикувати. Та й пальці на ногах йому ще згодяться. Коли Джем долічив до шести, Фред поступився.

— Добре… добре. Не ламай собі язика отим словом удруге. Мак знає, де твоя скарбничка… він сказав, що знає.

Мака в школі не було, проте Енн, почувши розповідь Джема, зателефонувала його матері. Невдовзі пані Різ прийшла до неї сама, уся розчервоніла й вибачлива.

— Мак не брав скарбнички, пані Блайт. Він лише хотів поглянути, чи справді вона відкриється, і, коли Джем вийшов із кімнати, покрутив свинку за хвостик, а вона розпалася. Він так і не спромігся знову скласти її докупи, тому запхнув свинку й усі гроші в один із Джемових святкових черевиків. Не слід було йому чіпати ту скарбничку… батько дав йому за це страшної хльости… але він не вкрав її, пані Блайт.

— А що це за слово ти сказав Фредові Еліоту, дорогенький? — запитала Сьюзен, коли свинку нарешті знайшли, а всі гроші перелічили.

— Транссубстанціоналіст, — самовпевнено відповів Джем. — Минулого тижня Волтер знайшов його в словнику. Ви знаєте, Сьюзен, він любить усякі ці довгі, пишні слова, і… і ми обидва навчилися, як його вимовляти. Ми повторили його один одному двадцять один раз перед сном, щоб уже точно запам’ятати.

Тепер, коли намисто було куплене й заховане в третій коробочці згори, у середній шухляді комода Сьюзен, якій Джем від початку звірив свій намір, хлопчик ледь міг дочекатися маминого дня народження. Нишком він кидав гордовиті погляди на маму, яка нічого не знала й не відала. Вона й гадки не мала, що сховано в комоді Сьюзен. Вона й гадки не мала, що чекатиме на неї в день народження. Вона й гадки не мала, співаючи двійнятам колискову:

«Я бачила кораблик, що плив удалині:

Дарунки дивовижні він віз тобі й мені» —

о, вона й гадки не мала, що привезе їй із далеких мандрів той кораблик.

У березні Гілберт захворів на грип, що мало не ускладнився запаленням легень. На кілька днів в Інглсайді заліг неспокій. Енн, як звикле, була поряд, утішаючи, розраджуючи, схиляючись над маленькими ліжками в місячних променях, щоб затишно підгорнути ковдри, але дітям бракувало її сміху.

— Що робитиме світ, якщо тато помре? — пролопотів поблідлими вустами Волтер.

— Ні, синку, він не помре. Йому тепер нічого не загрожує.

Енн і сама настрашено міркувала, що робив би світ — маленький світ Чотирьох Вітрів, Гарбор-Гедата Глена, — якби… якби щось сталося з Гілбертом. Усі вони так звикли покладатися на нього. А жителі Верхнього Глена певні були, що він уміє воскрешати мерців, і не робить цього лиш тому, щоб не ставати на заваді планам Усемогутнього. Одного разу, як запевняли вони, лікар Блайт таки оживив покійника. Старий дядечко Арчибальд Мак-Грегор божився Сьюзен, що Семюель Г’юїт був мертвісінький, коли лікар Блайт повернув його до життя. Утім, могло бути й так, що, коли хворі бачили побіля свого ліжка худе смагляве обличчя й лагідні карі очі Гілберта, і чули його бадьоре: «Не хвилюйтеся, ви одужаєте», вони вірили йому й згодом справді-таки одужували. Що ж до дітлахів, названих на його честь, він уже збився з ліку. Околиці Чотирьох Вітрів аж рясніли малими Гілбертами. Була навіть одна крихітна Гілбертіна.

Аж ось тато знову був на ногах, і мама сміялася… і завтра мав бути її день народження.

— Якщо ти раніше вкладешся, маленький Джеме, завтра настане швидше, — мовила Сьюзен.