Розділ «10»

— І на голодний шлунок! — здригнулася Сьюзен. — Диво, що він досі живий. Не минули ще дні чудес, можете бути певні.

— Мужній хлопчина! — усміхнувся тато, який саме в цю мить зайшов до кімнати із Ширлі на плечі й погладив Волтера по голові. Волтер упіймав його руку й міцно стис. Ні в кого в усьому світі немає такого тата! Але ніхто не повинен знати, як страшно було йому вночі.

— І я більше не мушу їхати з дому, так, мамо?

— Ні, доки ти сам не захочеш.

— Я ніколи… — почав був Волтер, але замовк. Хай там що, а він був би не проти ще раз побачити Еліс.

— Подивись-но, ягняточко, — мовила Сьюзен, вводячи в кімнату рум’яну молоду жінку в білім фартуху та чіпці й із кошичком у руках.

Волтер поглянув. Дитятко! Пухкеньке, кругленьке дитятко з шовковистими, ледь вологими кучериками й крихітними витонченими рученятами.

— Хіба не красуня? — з гордістю мовила Сьюзен. — Погляньте, які війки — ніколи не бачила таких довгих у немовляти. А її вушка! Я завжди найперше дивлюся, які в кого вуха.

Волтер завагався.

— Вона дуже гарна, Сьюзен… погляньте, які в неї круглі пальчики на ногах… та чи не надто вона маленька?

— Вісім фунтів[6] — це не маленька, ягняточко, — засміялася Сьюзен. — І вона така тямуща! Заледве годину прожила на світі, а вже підняла голівку й подивилася на пана лікаря. Скільки живу, ще такого не бачила.

— У неї будуть руді коси, — вдоволено мовив лікар Блайт, — гарні золотаво-руді коси, як у мами.

— І карі очі, як у тата, — сказала, усміхаючись, пані Блайт.

— Чого б комусь із нас не бути білявим? — замріяно відповів Волтер, думаючи про Еліс.

— Білявим! Як Дрю! — мовила Сьюзен із щонайглибшим презирством у голосі.

— Вона така гарненька, коли спить, — туркотіла нянька. — Я ще ніколи не бачила, щоб дитятко так мружилося, коли засинає.

— Вона диво, Гілберте. Усі наші малята були милі, але вона — наймиліша з усіх.

— Боже правий, — пирхнула тітонька Мері-Марія, — скільки тих дітей уже було на світі, Енні.

— Нашої дівчинки ніколи ще не було на світі, — з гордістю відказав Волтер. — Сьюзен, можна мені поцілувати її… лише один раз… будь ласка?

— Можна, — кивнула Сьюзен, люто дивлячись услід тітоньці Мері-Марії. — А я спечу до обіду вишневий пиріг. Мері-Марія Блайт тут учора спекла один… бачили б ви його, пані Блайт, дорогенька! Курям на сміх! Я спробую з’їсти його сама, бо жаль викидати, але такого пирога я не подам панові лікарю, доки маю сили й здоров’я, можете бути певні.