Розділ «Джон»

— Двадцятеро з Варти, — відповів Джон, — і ще пів-стільки від Станіса. — «Старі, зелені та поранені.» — То не найкращі його люди, і чорне ніхто з них не вдягне, але коритися будуть. Приставте їх до справи, щоб не байдикували. Четверо з братчиків — бережани зі столиці, що приїхали на Стіну разом із князем Слинтом. На тих накидайте оком, а іншим стежте, чи не полізуть дичаки через Стіну.

— Та стежитиму, пане воєводо… але ж як на Стіну видереться вдосталь дичаків, то тридцятеро їх відти не скинуть.

«Може, і три сотні не скинуть» — подумав Джон, але вголос свого сумніву не виказав. Поки дичаки лізли Стіною, вони були надзвичайно вразливі: адже згори можна було кидати списи і каміння, лити барила гарячої смоли, а їм лишалося тільки відчайдушно чіплятися за лід. Іноді Стіна мовби скидала їх із себе сама — так, як собака струшує бліх. Джон бачив це сам, коли скиба льоду відвалилася під вагою Валиного коханця Ярла, зронивши його униз на певну смерть.

Але якщо дичакам вдасться дістатися верхівки Стіни непоміченими, усе зміниться. Маючи час, вони виріжуть собі нагорі зручні східці та стежки, вирубають зубці для оборони, скинуть мотузки та драбини тисячам, які прийдуть слідом. Саме так колись учинив Раймун Рудоборід — Раймун, що був Королем-за-Стіною за часів діда його діда. В ті дні князем-воєводою Варти служив Джак Мусгод. «Жвавим Джаком» кликали його брати, доки з півночі не прийшов Рудоборід… а опісля і навіки стали кликати Джаком Соньком. Військо Раймуна знайшло свою криваву долю на берегах Довгозера, затиснене між потугами князя зимосіцького Вілама і П’яного Велетня Хармонда Умбера. Рудоборода власноруч убив Артос Невблаганний, молодший брат князя Вілама. Нічна Варта прибула надто пізно для бою з дичаками, але саме вчасно, щоб їх поховати — такий одбуток наклав на них розлючений їхнім спізненням Артос Старк, стоячи над безголовим трупом загиблого брата.

Джон не хотів, щоб наступні покоління пам’ятали його Джоном «Соньком» Сніговієм.

— Тридцятеро людей краще, ніж жодного, — мовив він до Велетня.

— Та вже ж, — погодився коротун. — А чи можу я взнати: пан воєвода відкривають лише Крижаний Слід, або інші замки теж?

— Маю намір згодом поставити залоги в усіх, — відповів Джон. — Але наразі це будуть Крижаний Слід і Сірий Сторож.

— Кого ж пан воєвода поставлять за очільника у Сірому Сторожі?

— Яноса Слинта, — відповів Джон. «І хай рятують нас боги.» — Тисяцьким золотих кирей не стають зовсім без хисту. Слинт народився сином різника. Він був сотником на Залізній Брамі, коли помер Манлі Стокварт. Джон Арин підніс його до нового уряду і доручив оборону Король-Берега. Може, наш пан князь не такий йолоп, яким здається. Ось нехай і покаже себе у Сірому Сторожі.

«Подалі від Алісера Терена.»

— Може, воно й так, — відповів Велетень, — та я б його радше приставив за кухарчука до Трипалого Гоба. Хай би різав ріпу на обід — може, хоч її не перепаскудить.

«Дзуськи. З його рук я б не скуштував ані шматочка.»

Минула вже половина ранку, коли князь Янос нарешті з’явився за відданим йому наказом. Джон саме чистив Пазур. Хтось довірив би таку справу джурі чи зброєносцеві, але князь Едард навчив синів дбати про зброю власноруч.

Коли Барило та Скорботний Ед прибули зі Слинтом, Джон подякував їм і запросив князя Яноса сідати. Той сів — рвучко, незграбно та сердито, — схрестив руки на грудях, насупив мармизу і наче не помітив оголеного клинка у руках князя-воєводи. Джон ковзнув намащеною ганчіркою вздовж меча-байстрюка, вдивився у гру вранішнього світла на рясицях… уявляючи, як легко такий меч прорізав би шкіру, сало та жили, щоб відділити потворну макітру Слинта від тулуба. Усі злочини пробачалися тим, хто вдягав чорне, усі союзи та вірність світським володарям забувалися… і все ж Джон не міг знайти у собі сили вважати Яноса Слинта своїм присяжним братом. «Ми — кревні вороги. Він допоміг убити мого батька і доклав усіх зусиль, щоб знищити мене.»

— Князю Яносе. — Джон вклав меча до піхов. — Я віддаю вам провід над замком Сірий Сторож.

Слинт був застуканий зненацька.

— Сірий Сторож?… Це ж там, де ти переліз Стіну зі своїми дичацькими друзяками…

— Саме там. Мушу визнати, фортеця у вельми непоказному стані. Ви її полагодите в міру своїх сил. Почніть з вичищення лісу. Візьміть каміння зі зруйнованих будівель і відновіть ті, які ще стоять.

«Праця буде тяжкою та грубою, — хотів додати він. — Ви спатимете на камені, надто виснажені для скарг і змов. Скоро ви забудете, що таке тепло — зате, може, згадаєте, що таке гідність.»