Розділ «Джон»

Шовкун подав гостям кожухи. Дорогою через зброярню до великого шафаря і першого будівничого принюхався Привид; раптом хвіст його став сторчма та грізно розпушився. «Моя братія…» Нічній Варті бракувало очільників з мудрістю маестра Аемона, вченістю Семвела Тарлі, хоробрістю Кворина Піврукого, упертою силою Старого Ведмедя, співчуттям Донала Нойє. Замість них Джон мав те, що мав.

Знадвору рясно падав сніг.

— Вітер з півдня, — зауважив Ярвик. — Сніг налітає просто на Стіну, бачите?

Саме так і відбувалося. Джон побачив, що звивисті сходи вже поховано майже до першого майданчика, а дерев’яні двері крижаних келій та комор зникли під білою стіною.

— Скільки в нас людей у крижаних келіях? — запитав він Бовена Марша.

— Четверо живих. Двійко мертвих.

«Ті трупи.» Джон про них майже забув — спочатку він сподівався дізнатися щось від покійників, привезених з гайку оберіг-дерев, але мерці уперто лишалися мерцями.

— Келії треба відкопати.

— Десять шафарів з десятьма лопатами, то й буде діло, — мовив Марш.

— Візьміть ще Вун-Вуна.

— Воля ваша.

Десять шафарів і один велетень швидко перемогли замети. Але коли двері було розчищено, Джон все одно не вдовольнився.

— Ці келії до ранку знову сховає сніг. Краще перевести бранців кудись, поки не задушилися.

— Карстарка теж, мосьпане? — запитав Фульк Блоха. — Мо’, краще лишимо його там до весни дрижаки хапати?

— Якби ж то. — Креган Карстарк останнім часом узяв звичку вити ночами і кидати мороженим лайном у тих, хто приносив йому їжу. Звісно, любові наглядачів це йому не додало. — Заберіть його до Воєводської Вежі. Хай сидить там у підвалі.

Частково вже обвалена, колишня домівка Старого Ведмедя все ж була теплішою за крижані келії, а підвали під нею — майже не зачеплені руйнуванням.

Креган хвицяв вартових ногами, коли вони зайшли до дверей, викручувався і штовхався, коли його хапали, і навіть намагався вкусити. Але холод відняв у нього чимало сил, а Джонові люди були дебелі, молоді та дужі. Карстарка витягли геть, долаючи опір, і поволокли крізь сніг, що лежав вище колін, до нової домівки.

— Що пан воєвода накажуть робити з трупами? — спитав Марш, коли всіх живих переселили.

— Киньте тут.

Якщо буря завалить їх, наче в могилах, то й на краще. З часом, певно, їх доведеться спалити, та нині вони лежали у келіях, скуті залізними ланцюгами. Цього, та ще їхньої смерті, мало вистачити для надійного утримання.