Розділ «Джон»

— Знову віхола гуляє, — доповів перший будівничий. — Як накажете працювати в таку сніговицю? Мені скрізь бракує рук.

— То беріть вільний нарід, — відповів Джон.

Ярвик заперечливо струснув головою.

— Та від них клопоту більше, ніж зиску. Мо’, вони й вільні, та до праці недбалі, байдужі… теслі є непогані, брехати не буду, але муляра ледве знайдеш, а ковалів зовсім катма. На спини та плечі вони дебелі нівроку, а як накажеш щось зробити, то не діждешся. Як мені з такими піднімати наші фортеці з руїн? Нічого не вийде, мосьпане. Кажу вам щиро: нічого не вийде.

— Має вийти, — мовив Джон, — бо інакше житимуть в руїнах.

Жодному володареві не обійтися без людей, на чию чесну пораду можна покластися. Марш та Ярвик підчихвостами не були, солодко брехати не звикли, і то було на краще… та й допомоги воєвода від них майже не бачив. Дедалі частіше Джон помічав, що вгадує їхні відповіді, ще навіть не спитавши.

Особливо несхвально та вороже, аж до глибини душі, вони ставилися до всього, пов’язаного з вільним народом. Коли Джон посадив у Кам’яних Дверях Сорена Щитолама, Ярвик почав жалітися, що той замок надто віддалений та окремий від інших. Відки Варті, мовляв, знати, яку капость замислить Сорен у тих горах? Коли ж Джон віддав Дубощит Тормундові Велетнебою, а Королевину Браму — Морні Білоликій, Марш зауважив, що тепер замок Чорний має з обох боків од себе ворожі твердині, які легко відріжуть його від решти Стіни. Щодо Боррока Отел Ярвик без упину торочив, що пуща на північ од Кам’яних Дверей повниться дикими вепрами; хтозна, чи не збере собі перевертень власне свиняче військо?

Замки Паморозь-Горб і Шержінь-Брама досі не мали збройних залог, тож Джон запитав думки старшин, яких дичацьких ватажків та отаманів найкраще поставити на їх чолі.

— Ми маємо Брога, Гавіна Торговця, Великого Моржа… Говд Мандрівник товариства не любить, каже Тормунд, але є ще Харле Ловчик і Харле Любчик, Сліпий Дос… Ігон Прабатько має власний загін, та складається він головне з його ж синів і онуків — од вісімнадцяти дружин, половину з яких взято у наскоках. Кого з них…

— Нікого! — мовив Бовен Марш. — Я усіх знаю за справами їхніх рук. Ми для них не замки маємо ладнати, а зашморги на шиї.

— Авжеж, — згідливо додав Отел Ярвик. — Небагатий вибір: з поганого та кепського. Пан воєвода показують нам зграю вовків і питають, котрому ми довіримо вирвати собі горлянки.

З Недолею повторилося те саме. Шовкун налив вина, і Джон розповів про свої відвідини королеви. Марш уважно вислухав, не торкнувшись кухля; тим часом Ярвик перехилив один, а потім другий. Не встиг Джон скінчити, як великий шафар негайно мовив:

— Її милість каже мудро. Нехай там усі повиздихають.

Джон відкинувся у кріслі.

— Оце єдина ваша порада, ласкавий пане? Тормунд веде з собою вісімдесят людей. Скільки надіслати нам? Чи не покликати на поміч велетнів? Списниць з Довгого Кургану? Якщо ми матимемо з собою жінок, то, можливо, Матінка-Кротиха і її люди легше нам довіряться.

— Ну то надсилайте жінок. Надсилайте велетнів. Та хоч немовлят з колиски. Ви це бажаєте почути, пане воєводо? — Бовен Марш почухав рубця, здобутого на Мості Черепів. — Надсилайте усіх. Що більше втратимо, то менше доведеться годувати.

З Ярвика зиску було не більше.

— Якщо дичаків у Недолі треба рятувати, хай їх рятують дичаки тутешні. Тормунд знає дорогу до Недолі. Послухати його, то він сам усіх порятує своїм велетенським прутнем.

«Безглуздо, — подумав Джон. — Безглуздо, марно, безнадійно.»

— Гаразд. Дякую вам за поради, панове старшино.