Розділ «Джон»

Та все ж палата була досить довга і широка, щоб умістити дві сотні людей — ба навіть три, якщо зсунутися плечем до плеча. Коли ввійшли Джон і Тормунд, палатою пробігло гудіння, наче шершні заворушилися у гнізді. Тут дичаки принаймні уп’ятеро переважали ґав числом — судячи з того, як мало він побачив ґав. На стінах лишився жалюгідний десяток щитів — сірих, похмурих, з вицвілою фарбою та тріщинами у дереві. Але вздовж стін весело палали смолоскипи у залізних держаках, і за наказом Джона до палати внесли столи і лави. Колись маестер Аемон сказав йому, що люди, яким зручно сидіти, схильні краще слухати. А ті, що мусять стовбичити на ногах, радше кричатимуть незгоду.

У голові палати стояв добряче просілий поміст. Джон видерся на нього, маючи обіч себе Тормунда Велетнебоя, і здійняв руки, прохаючи тиші. Але шершні загули ще дужче. Тоді Тормунд приклав до вуст ріг і дмухнув. Ревище заповнило палату, відбившись від крокв. Настала тиша.

— Я покликав вас сюди обговорити наш похід на поміч Недолі, — почав Джон Сніговій. — Там зібралося кілька тисяч вільного народу. Вони не мають куди подітися і потерпають з голоду. А в навколишніх лісах, як нам доповідають розвідники, блукають мерці.

Ліворуч від себе він побачив Марша та Ярвика. Отела оточували його будівничі. Бовен мав при собі Віка Скіпку, Леха Ліворукого і Альфа з Мокромулу. Праворуч Джон помітив Сорена Щитолама, що сидів, схрестивши руки на грудях. Далі за ним перешіптувалися Гавін Торговець і Харле Любчик. Ігон Прабатько сидів посеред дружин, Говд Мандрівник — на самоті. Боррок прихилився до стіни у темному кутку. Вепра з ним, на щастя, не було.

— Кораблі, що я вислав забрати Матінку-Кротиху з її людом, побито штормами. Тепер ми мусимо вислати поміч, яку зможемо, суходолом, або дати їм померти.

Джон побачив двох лицарів королеви Селиси. Пан Нарберт і пан Бенефон стояли коло дверей унизу палати. Решта королевиних людей була промовисто відсутня.

— Я сподівався очолити виправу власною особою і привести назад стільки вільного народу, скільки зможе подолати шлях. — Позаду палати Джонову увагу привернув спалах червоного. Прибула пані Мелісандра. — Але нині я не зможу вирушити до Недолі. Виправу очолить Тормунд Велетнебій, відомий вам усім. Я пообіцяв йому стільки людей у поміч, скільки знадобиться.

— А де ти будеш, ґаво? — загуркотів Боррок. — Заховаєшся тут, у замку Чорному, за своїм білим собакою?

— Ні. Я поїду на південь.

І Джон прочитав їм уголос листа, написаного Рамзаєм Сніговієм.

Коли він скінчив, Щитову Палату охопило божевілля. Всі почали горлати одночасно, скочили на ноги, затрусили кулаками. «Ось тобі й чудодійна сила заспокійливих сидінь.» В повітрі зблиснули мечі, сокири гримнули по щитах. Джон Сніговій озирнувся на Тормунда. Велетнебій ще раз дмухнув у ріг — удвічі довше і удвічі гучніше, ніж наприпочатку.

— Нічна Варта не втручається у війни та чвари королівств Семицарства, — нагадав Джон, коли гармидер трохи ущух. — То не наша справа — воювати Байстрюка Болтонського, мститися за Станіса Баратеона, захищати його вдову та доньку. Ця тварюка, яка робить накидки зі шкіри жінок, заприсяглася вирізати мені серце, і я хочу, щоб він відповів за свої слова… та не проситиму нікого з братів порушити обітниці.

— Нічна Варта вирушить до Недолі, як задумано. Я ж поїду до Зимосічі сам, лишень… — Джон спинився на хвильку. — …якщо ніхто з присутніх не забажає приєднатися до моєї справи.

Здійнялося ревище, яке виправдало всі його сподівання — таке гучне та страшне, що зі стін злетіли два щити. Сорен Щитолам скочив на ноги, а за ним і Мандрівник. Торег Високий, Брог, Харле Ловчик і Харле Любчик, Ігон Прабатько, Сліпий Дос, навіть Великий Морж. «Отже, я маю бійців, — подумав Джон Сніговій, — і ми йдемо по тебе, Байстрюче.»

Він помітив, як Марш та Ярвик вислизають геть, а з ними і всі їхні прибічники. Та то вже не важило — тепер вони не були йому потрібні. Ба більше — тепер він і не хотів пов’язувати себе з ними. «Ніхто не скаже, що я змусив братчиків порушити обітниці. Якщо це злочин проти присяги, то скоїв його лише я сам.»

Раптом Тормунд почав гатити його по спині, вишкірившись щербатим ротом від вуха до вуха.

— Добре сказав, гайвороне! А тепер неси мед! Зроби їх своїми і добряче залий їм очі, ось як це робиться. Ми ще зробимо з тебе справного дичака. Гир!

— Я накажу принести пива, — розвіяно мовив Джон. Він помітив, що Мелісандри вже немає, і королевиних лицарів теж. «Було піти спершу до Селиси. Вона мала б знати першою, що її володар мертвий.» — Вибач мені. Справу залити їм очі я лишаю тобі.

— Гир! Для такої справи, ґаво, ти не знайдеш нікого кращого! Ходи собі!

Коли Джон виходив зі Щитової Палати, обабіч нього знову з’явилися Лошак та Рорі. «А після королеви я мав би побалакати з Мелісандрою, — подумав він. — Якщо вона бачила крука посеред бурі, то і Рамзая б мені знайшла.»