Розділ «Джон»

— Чи не пропонуєте ви себе, добрий пане?

— Невже я на вид здаюся вам божевільним?

З місця скочив Пістрявчик.

— Я поведу! — І весело закалатав дзвониками. — Як пірнемо ми у море, то повернемось не скоро. Коників там засідлаймо та по хвилях поганяймо. Нас вітатимуть русалки, засурмлять у мушлі палко, отакої, йой-ой-ой!

Усі присутні засміялися. Навіть королева Селиса дозволила собі слабеньку посмішку. Але тепер не до сміху було Джонові.

— Я не прохаю своїх людей робити те, чого б не зробив сам. Тому очолю виправу власною особою.

— Ми схвалюємо вашу хоробрість, — мовила королева. — Вона вельми доречна. Згодом про вас складе зворушливу пісню якийсь віршомаз, а ми матимемо розумнішого та поміркованішого князя-воєводу.

Вона сьорбнула вина з келиха.

— Але побалакаймо про інші справи. Акселю, приведіть дичацького короля, коли ваша ласка.

— Негайно, ваша милосте.

Пан Аксель вийшов у двері й за мить повернувся з Геріком Королевичем.

— Герік з дому Рудоборід! — оголосив він. — Король дичацького племені!

Герік Королевич був чолов’яга з себе високий, довгоногий, широкий у раменах. Скидалося, що королева вдягла його у щось зі старого одягу чоловіка-короля. Відтертий та відчищений, вбраний у зелений оксамит та обшиту горностаєм делію, з добре вимитим довгим рудим волоссям та ошатно підстриженою вогняною бородою, дичак виглядав зацним південським паном до останнього вершка. «Він увійшов би до престольної палати в Король-Березі, і ніхто б оком не змигнув» — подумав Джон.

— Герік є правдивим і законним королем дичаків, — оголосила королева, — що веде неперервний родовід з чоловічого боку від їхнього великого короля Раймуна Рудоборода. Тоді як самозванець Манс Розбишака народився од жінки-простолюдки і одного з ваших чорних братчиків.

«Ні, — подумки відповів Джон, — Герік походить від молодшого брата Раймуна Рудоборода.» Дичаками подібний родовід рахувався приблизно так само, як походження від Раймунового коня. «Нічого вони не знають, Ігритто. Ба гірше — не хочуть вчитися.»

— Герік ґречно погодився віддати руку своєї найстаршої доньки панові Акселю, сердешному моєму благодійникові, для поєднання Господом Світла у священному шлюбі, — мовила королева Селиса. — Інші його дівчата теж укладуть свої шлюби одночасно з сестрою. Другу доньку ми віддаємо панові Брусу Пряжнику, а наймолодшу — панові Малегорну з Рудоставу.

— Панове, — нахилив голову Джон по черзі до кожного з названих лицарів. — Бажаю вам знайти щастя з вашими нареченими.

— А у морі за дружин хлопаки беруть рибин. — Пістрявчик станцював кілька кроків, теленькаючи дзвониками. — Отакої, йой-ой-ой.

Королева Селиса знову пирхнула.

— Чотири весілля зіграти не складніше, ніж три. Давно вже час нам, воєводо Сніговію, влаштувати долю цієї дівчини Вали. Я вирішила віддати її за мого вірного лицаря та хороброго захисника, пана Патрека з Король-Гори.