Розділ «Заколотник»

Але донька Ашари народилася мертвою, і його кохана панна невдовзі кинулася з вежі в море, збожеволівши за втраченою дитиною і, напевне, ще й шаленіючи за чоловіком, що ганебно позбавив її честі в Гаренголі. Вона загинула, навіть не дізнавшись, що пан Барістан її кохав. «Та й відки могла знати?» Він був лицарем Королегвардії, що присягнувся не брати жінку. Що доброго сталося б, якби він їй відкрився? «Але й мовчання моє нічого доброго не принесло. Якби ж я вибив Раегара з сідла і увінчав Ашару короною краси й кохання… чи обернула б вона свої очі до мене замість Старка?»

Про те він вже ніколи не дізнається. Та з усіх поразок, що спіткали його за життя, Барістанові Селмі найбільше боліла саме ця.

Небо затягли хмари, повітря було гаряче, густе, гнітюче, але чулося в ньому і щось таке, од чого мурашки бігли спиною. «Дощ, — подумав він. — Буря насувається. Не сьогодні ввечері, то вже напевне вранці.» Пан Барістан спитав себе, чи доживе її побачити. «Якщо Гіздахр має власного Павука, то я, вважай, покійник.» Та якби справді до того дійшло, він збирався померти так, як жив — з мечем у руці.

Коли на заході — за вітрилами кораблів, що никали Невільницькою затокою — збляк останній промінь світла, пан Барістан зайшов досередини, покликав двійко челядинів і наказав їм зігріти води для купелі. Навчальні двобої зі зброєносцями пополудні залишили його спітнілим і запиленим.

Коли принесли воду, вона виявилася ледь теплою. Але Селмі лежав у купелі, доки та зовсім не вистигла, і відшкрябував шкіру так, щоб аж садніла. Відтершись до червоного, Барістан підвівся, висушився рушником і вдягся у все свіжовипране та відбілене: панчохи, спіднє, шовкову сорочку, підбитий каптан. Згори він поклав обладунок, подарований королевою на знак шани та поваги. Кольчуга була визолочена, тонкої мистецької роботи, і завдяки хитромудро з’єднаним ланкам гнучка, наче з доброї шкіри. Панцерні бляхи вкривала полива — тверда, як лід, і білосніжна, як щойно впалий сніг. Кинджал повис на одному стегні пана Барістана, меч — на іншому; обидва — на білому шкіряному пасі з золотими пряжками. Останнім він узяв довге біле корзно і прищепив його на плечах.

Шолом лицаря залишився висіти на гаку. Вузька зорова щілина обмежувала йому огляд, а бачити все, що станеться далі, він бажав якнайкраще. Палати піраміди вночі стояли темні, ворог міг напасти звідусіль. До того ж візерунчасті драконові крила хоч і препишно прикрашали шолом, зате легко чіплялися за ворожий меч або сокиру. Краще він лишить їх для наступного турніру. Аби ж Седмиця подарувала йому нагоду виїхати на нього…

Вдягши на себе броню та зброю, старий лицар сів у мороці своєї маленької опочивальні поруч із королевиними покоями і став чекати. У пітьмі перед ним плавали обличчя усіх королів, яким він служив і чиїх надій не справдив. А також обличчя усіх братчиків, що служили поруч із ним у Королегвардії. Барістан спитав себе, чи багато з них учинило б так, як він збирався учинити. «Хтось, певно, так. Але не всі. Дехто б не завагався знищити Голомозого як зрадника.» Ззовні піраміди починався дощ. Пан Барістан сидів у темряві та слухав. «Ніби сльози капають, — подумав він. — Ніби стародавні мертві королі плачуть за чиїмись душами.»

І ось настав час рушати.

Велику Піраміду Меєрину було збудовано як бліду тінь Великої Піраміди Гісу, чиї неймовірно величезні руїни колись відвідав Ломас Довгоступ. Як і її стародавня попередниця, чиї палати червоного мармуру нині кишіли кажанами та павуками, меєринська піраміда мала тридцять три поверхи — число, чомусь священне для богів Гісу. Пан Барістан почав спускатися на самоті; біле корзно хвилювалося за плечима. Він обрав не головні сходи — пишні, зроблені з коштовного мармуру, помережаного прожилками — а вужчі, крутіші й пряміші челядинські сходи, сховані усередині товстезних цегляних стін.

Дванадцятьма поверхами нижче він знайшов Голомозого, чиї грубі риси досі ховала та сама личина, що й вранці — голова кажана-кровопивці. З ним було шестеро Мідних Звірів у однакових личинах комах.

«Сарана. Коники» — зрозумів Селмі.

— Гролео, — мовив він.

— Гролео, — відповів один з коників.

— Якщо мало цих коників, я маю ще, — мовив Скахаз.

— Шістьох, гадаю, вистачить. Як щодо варти на дверях?

— То мої люди. Клопоту не буде.

Пан Барістан схопив Голомозого за лікоть.

— Не проливай крові, якщо конче не мусиш. На ранок ми маємо скликати раду і оголосити місту, що саме ми зробили і навіщо.

— Як скажеш. Щасти тобі, старий.

І вони пішли кожен своїм шляхом. Мідні Звірі приєдналися до пана Барістана і продовжили спуск разом з ним.