— Погодився, — буркнув Голомозий, — але ж то було ще до Гролео. До його голови. Невільникарі не мають ані краплі честі.
— Зате маємо ми, — відповів пан Барістан.
Голомозий пробурмотів щось по-гіскарському, тоді додав:
— Нехай, як скажеш. Утім, гадається мені, про твої старечі вибрики ми пошкодуємо, ще й справа не скінчиться. Яку варту має Гіздахр?
— Його милість тримає при собі двох людей, коли спить. Один при дверях його опочивальні, другий — всередині, у ванькирі. Сьогодні це будуть Храз та Непробийшкура.
— Храз! — забурчав Голомозий. — Оце мені не до смаку.
— Не мусимо доводити до крові, — мовив пан Барістан. — Я хочу перемовитися з Гіздахром. Якщо він зрозуміє, що вбивати його ми не хочемо, то може, накаже варті здатися.
— А як не накаже? Не можна впустити Гіздахра з рук.
— Не впустимо.
Селмі не боявся ані Храза, ані тим паче Непробийшкури. То були всього лише ямні бійці. Люте збіговисько Гіздахрових колишніх рабів являло з себе не надто надійну охорону. Звісно, вони мали спритність, силу, завзяття, ще й певні навички зі зброєю, але криваві ігриська на піску — поганенька наука захисту високої царської особи. В ямах ворогів оголошували роги та бубни, а після битви переможцям перев’язували рани і давали макового молока від болю, знаючи, що загроза минула. І до наступного бою бійцям було вільно пити, бенкетувати і шльондрати.
Але для лицаря Королегвардї битва ніколи насправді не закінчувалася. Загроза приходила звідусіль і нізвідки, будь-якої години дня і ночі. Ворогів не оголошували ніякі сурми; піддані пани, замкові слуги, друзі, брати, сини, навіть дружини — усі могли тримати під одежею схованого ножа, а в серці плекати жагу вбивства. На кожну годину бою в лицаря Королегвардії припадало десять тисяч годин мовчазного спостереження, чекання, ховання у тіні. Ямні бійці царя Гіздахра вже нудилися зі своїх нових обов’язків… а знуджені бійці лінькують, не в змозі вмить дати відсіч, коли нарешті знадобиться.
— Хразові я дам ради, — мовив пан Барістан. — Краще зроби так, щоб не довелося порати водночас і когось із «Мідних Звірів».
— Оцього не бійся. Маргаз сидітиме у кайданах, ще й оком не змигне. Я ж казав: «Мідні Звірі» досі мої.
— Ти казав, що і серед юнкайців маєш своїх людей.
— Шпигунів та шептунів, так. Резнак має більше.
«Резнакові довіряти не можна. Він пахне занадто солодко, а смакує гидко.»
— Хтось має звільнити наших заручників. Якщо їх не повернути, юнкайці використають бранців проти нас.
Скахаз пирхнув крізь носові отвори личини.
— Звільнити? Легко сказати, важче зробити. Хай невільникарі погрожують.
— А якщо самими погрозами не обмежаться?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Танок з драконами» автора Джордж Р.Р. Мартин на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Заколотник“ на сторінці 2. Приємного читання.