Розділ «Тиріон»

— Чи не влаштувати їм знову виставу? — спитала якось увечері Копка.

— Краще не треба, — відповів Тиріон. — Бо ще згадають, що ми маємо гарненький шматочок сала на ніжках.

Щоправда, Купка втрачала рештки сала з кожним днем, а від Хрума вже лишилося саме хутро та кістки.

Тієї ночі йому наснилося, що він знову в Король-Березі з арбалетом у руках.

— Туди, де місце шльондрам, — сказав князь Тайвин, та коли Тиріонів палець зігнувся, і арбалет тумкнув, стріла занурилася у живіт Копки, а не батька.

Тиріон прокинувся від хору збуджених вигуків. Чардак під спиною рухався, і на пів-удару серця йому здалося, що він знову опинився на «Соромливій діві». Проте пахощі свинячого гною швидко повернули його до дійсності. Смуток лежав за півсвіту позаду, а з ним разом і прості радощі того часу. Тиріон пригадав, яким втішним видовиськом була септа Лемора після вранішніх купань, як на її голій шкірі блищали крапельки води… але тут єдиною жінкою була бідолашна Копка, мала та недолуга дівчина-коротунка.

Але щось таки там відбувалося. Тиріон вислизнув з гамаки, позіхнув і пошукав чоботи… а ще, хай яке то було божевілля — арбалет. На жаль, його не знайшлося, і Тиріон подумав: «Оце шкода. Став би у пригоді, коли великі люди прийдуть мене їсти.» Він нап’яв чоботи і видерся нагору подивитися, хто і чому галасує. Копка вже стояла там, широко розплющивши захоплені очі.

— Вітрило! — кричала вона. — Онде, дивіться! Вітрило, і вони нас бачили, бачили! Вітрило!

Цього разу він таки її поцілував… раз у кожну щоку, раз у чоло, і востаннє — просто у вуста. До останнього поцілунку вона вже сміялася, розпашіла і знову засоромлена, але те вже не важило. Корабель наближався. Тиріон бачив велику галеру, чиї весла залишали позаду білопінну доріжку.

— Що то за корабель? — спитав він лицаря Джорага Мормонта. — Чи не прочитаєш назву?

— Читати нема потреби. Ми під вітром. Я звідси чую сморід. — Мормонт витяг меча. — Це людопродавці. Гендлярі невільниками.