Розділ «Тиріон»

— Я розумію.

Мимоволі йому подумалося про Хайме. «Вважай, тобі пощастило — твій брат устиг загинути, не зрадивши тебе.»

— Я гадала, що хочу померти, — мовила вона, — та сьогодні, коли налетів шторм, і здавалося, що корабель потоне, я… я…

— Ти зрозуміла, що зрештою хочеш жити.

«Зі мною теж таке було. Здається, ми поділяємо чимало спільного.»

— Ви справді зварили співця у казані?

— Я? Ні, я не вмію варити м’ясиво.

Коли Копка захихотіла, то стала схожа голосом на милу юну дівчину років сімнадцяти чи вісімнадцяти, аж ніяк не старшу за дев’ятнадцять.

— Що він такого накоїв, той співець?

— Склав про мене пісню.

«Краля голову задурить — згинеш без меча і трунку. Бо ніщо — палац і уряд проти дівчини цілунку.» Дивно, як швидко до нього повернулися слова тієї пісні. А може, вони ніколи нікуди й не дівалися. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають.»

— Напевне, то була дуже погана пісня.

— Та не дуже. Ну не «Рине дощ у Кастамирі», куди вже, але окремі рядки…

— Як у ній співалося?

Тиріон засміявся.

— Е ні, мій спів тобі краще не чути!

— Матінка співали нам, коли ми були дітьми. Братові й мені. Завжди казали: байдуже, який у тебе голос, коли пісня до смаку.

— А вона теж була…?

— Коротункою? Ні. Коротуном був наш батько. Їхній батько продав їх работорговцеві у три роки, а вони виросли в такого славетного лицедія, що викупилися на волю. Подорожували усіма Вільними Містами, ще й на Вестерос заглядали. У Старограді батька кликали «Біб-Стриб».

«Авжеж.» Страшним зусиллям Тиріон зумів не зіщулитися.