Розділ «Тиріон»

— Ви обоє карлики. Почни з цього.

— Еге ж. І брат її теж був карликом — отой брат, котрого вбили якісь п’яні йолопи, бо гадали, що то я.

— Винуватиш себе, абощо?

— Ні! — визвірився Тиріон. — Мені своїх гріхів досить, цього я на себе не візьму! А між іншим, те, що вони робили на Джофовому весіллі… це я б мав затамувати на них образу. Але не затамував! І не бажав їм жодного зла.

— Еге ж, ти в нас зла не пам’ятаєш. І сам невинний, яко агнець. — Пан Джораг зіп’явся на ноги. — Та годі вже балачок. Карлиця — твій тягар. Цілуй її, убий її, не дивися в її бік — роби, що заманеться. Мені байдуже.

І Мормонт пропхався повз Тиріона до дверей. «Двічі вигнанець, — подумав Тиріон. — Та й не диво. Я б його сам вигнав, якби міг.» Лицар був у розмові сухий і холодний, на вдачу — похмурий, до гострого язика і дотепного слова глухий. І то були ще його найкращі риси. Майже весь час, коли не спав, пан Джораг міряв кроками передній чардак або стояв, спершись на поручні, і витріщався у море. «Видивляється свою срібну королеву. Шукає очима Даянерис і молиться, щоб корабель рухався швидше. Напевне, я б теж так робив, якби у Меєрині на мене чекала Тайша.»

Чи не може місце шльондрам бути у Невільницькій затоці? Ні, навряд. Тиріон знав з книжок, що у містах рабовласників дівчат перевиховували на шльондр. «Хоч би Мормонт собі одну купив…» Гарненька рабиня могла б скоїти справжні дива у приборканні його поганого гумору… а надто срібляста білявка на кшталт тієї, що совалася на Мормонтовому прутні в Сельорисі.

На річці Тиріон мусив терпіти Грифа, але там у нього для розваги була таємниця справжньої особи капітана і приязне спілкування з рештою невеличкого, але цікавого човнового товариства. На кораблі ж, на жаль, усі були тими, ким здавалися, жоден не виявляв помітної приязні, а достатньо цікавим був хіба що червоний жрець. «Ну, ще Копка. Але вона мене ненавидить — і мабуть, має за що.»

Життя на «Селаесорі Кворан» було нудне, далі нікуди; найзахопливіше щоденне заняття, знайдене Тиріоном, було штрикати кинджалом пальці на руках і ногах. На річці щоверсти траплялися дива, гідні захопленого споглядання: велетенські черепахи, зруйновані міста, кам’яні люди, оголені септи, і ніхто не міг знати, що вигулькне з-за наступного вигину берега. На морі ж дні й ночі минали однаково. Коли коч вирушив з Волантису, то спершу рухався попід берегом, і Тиріон міг хоча б повитріщатися на вигини узбережжя, на хмари морської пташви, що злітала з кам’янистих стрімчаків і напівзруйнованих вартових веж, порахувати голі брунатні острівці, що пропливали повз. Помічав він і зустрічні кораблі: рибальські лайби, неповоротких купців, швидкі погордливі галери, чиї весла шмагали й різали білу піну. Та щойно корабель рушив у глибші води, навколо лишилося саме тільки небо, повітря й вода. Вода виглядала, як вода. Небо — як небо. Інколи траплялася хмарка. Та загалом блакиті було аж занадто.

Вночі було ще гірше, ніж удень. Тиріон і в найкращі часи спав недобре, а нинішні були дуже далекі від найкращих. Адже коли спиш, то можеш побачити сни — а в його снах на нього чигав Смуток і кам’яний король з обличчям батька. Отже, Тиріонові лишався вбогий вибір між залізти до гамаки і слухати хропіння Джорага Мормонта знизу, або ж лишитися нагорі й витріщатися на море. Ночами без місяця вода ставала чорною, як маестерське чорнило, від одного обрію до іншого. Темна, глибока, моторошна і у свій спосіб принадлива… якщо Тиріон дивився на неї надто довго, то мимоволі починав міркувати, як легко було б перекинутися через бильця і поринути у пітьму навіки. Один тихий сплеск — і жалюгідну казочку його життя скінчено. «Але що як пекло насправді існує, і там на мене чекає батько?»

Найкращою подією кожного вечора була вечеря. Не те щоб годували дуже вишукано… але принаймні вдосталь. Саме по вечерю карлик і попрямував, трохи поміркувавши. Трапезна при куховарні, де всіх годували, була низькою, тісною, незручною, з такою стелею, що високі на зріст подорожні завжди перебували в небезпеці розколотити собі макітри — а надто ставні та показні вояки-невільники Вогняної Руки. Тиріон полюбляв стиха з них кпинити, але зрештою пожертвував цим задоволенням, щоб харчуватися наодинці. Сидіти за тісним столом з людьми, чиєї мови не розумієш, слухати їхні теревені та жарти, нічого не тямлячи… все це швидко набридало, особливо якщо забрати собі в голову, що теревенять і жартують вони про тебе.

У тій самій трапезній зберігалися і книжки, які були на кораблі. Капітан великою любов’ю до красного письменства не палав, тому книжок мав лише три: збірку віршів про мореплавство, від поганих до дуже поганих; добряче замацані любовні пригоди юної рабині у лисенійському постільному будинку; і нарешті четверту — останню — частину «Житія тріарха Беліхо», уславленого волантинського поборника, чия безперервна низка завоювань та перемог скінчилася досить раптово тим, що його з’їли велетні. Тиріон подолав усі три книжки наприкінці третього дня в морі. Відтак, за браком інших, почав перечитувати ті самі. Історія невільниці була найгірше написана, але найзахопливіша; саме її він узяв з собою до вечері, що складалася з буряків з маслом, холодної тушкованої риби і сухих коржів, якими можна було цвяхи забивати. Тиріон саме читав звіт дівчини про той день, коли її з сестрою запопали людолови, коли до трапезної увійшла Копка.

— Ой! — прохопилася вона. — Я не… я не хотіла турбувати м’сьпана, я…

— Ти мене не турбуєш. Якщо, маю надію, не хочеш знову вбити.

— Не хочу, — відвернулася вона, зачервонівшись.

— У такому разі я не заперечую проти товариства. Тут на кораблі його бракує.

Тиріон згорнув книжку.

— Ходи сюди. Сідай. Попоїж. — Дівчина залишала майже всі принесені їй страви недоторканими попід дверми свого помешкання. Донині вона мала вже помирати з голоду. — Це вариво майже їстівне. Принаймні риба в ньому свіжа.

— Ні, я… колись трохи не вдавилася риб’ячою кісткою. Відтоді не їм риби.

— Ну то хоч вина випий. — Тиріон налив кухоль і штовхнув до неї. — Капітан пригощає. Схоже радше на сцянки, ніж на вертоградське золоте, але краще вже сцянки, ніж отой чорний діготь, що його жеглярі цмулять. А з цього, може, заснеш.