Розділ «Смердюк»

— За віщо? Твій сморід — справа рук мого сина, не твоя. Мені це добре відомо.

Вони проминули стайню та завішену віконницями корчму з намальованим на вивісці пшеничним колосом. Смердюк почув зсередини музику.

— Я знав першого Смердюка. Від нього теж тхнуло, та не тому, що він не мився. Навпаки, я не знав створіння чистішого, правду сказати. Він купався тричі на день і носив квіти у волоссі, наче дівчина. Коли ще була жива моя друга дружина, його спіймали за викраденням запашних мастей з її опочивальні. Я наказав дати йому батогів — десяток ударів. Навіть його кров смерділа не так, як треба. За рік він спробував знову — цього разу випив рідкі запашні трунки і трохи не помер. Але сморід нікуди не подівся — він-бо з ним народився. Простаки про таке кажуть: проклятий богами. Боги зробили його смердючим, щоб усі знали про його гнилу душу. Мій старий маестер наполягав, що то така хвороба, але хлопець в усьому іншому був здоровий, наче бик. Ніхто не міг коло нього стояти, і його змусили спати серед свиней… до того дня, коли Рамзаєва мати з’явилася перед моєю брамою, вимагаючи слугу для мого байстрюка, який ріс диким і непокірним. Я віддав їй Смердюка. Хотів у такий спосіб пожартувати, але вони з Рамзаєм стали нерозлучні. Відтоді мене не полишає питання… хто кого розбестив? Рамзай Смердюка чи Смердюк Рамзая?

Князь подивився на нового Смердюка очима світлими і дивними, як два білих місяця.

— Що він тобі шепотів, коли знімав кайдани?

— Він… він казав…

«Казав нічого вам не казати.» Слова застрягли йому в горлі; Смердюк заходився кашляти й задихатися.

— Дихай глибше. Я сам знаю, що він тобі сказав. Звелів шпигувати за мною і берегти його таємниці. — Болтон видав тихий смішок. — Наче вони в нього є. Кислий Алин, Лютон, Гицель, решта… звідки вони взялися, як він гадає? Невже він справді вірить, що то його люди?

— Його люди, — повторив Смердюк луною. Скидалося, від нього чекали якихось слів, хоча він не знав, що відповісти.

— Чи розповідав тобі мій байстрюк, як я його нагуляв?

Це він знав, на своє полегшення.

— Так, ясний… м’сьпане. Ви зустріли його мати під час прогулянки верхи і зачарувалися її красою.

— Зачарувався? — реготнув Болтон. — Отак і сказав? Та в малого, бачу, душа співця. Хоча якщо ти повірив у його пісню, то напевне, дурніший за першого Смердюка. Навіть про прогулянку верхи — не зовсім правда. Я полював на лисицю вздовж Плакун-Води, коли натрапив на млин і побачив, як молода жінка пере одяг у потоці. Старий мірошник надибав собі молоду дружину — більше як удвічі молодшу за нього. Вона була висока, струнка, на вигляд міцна і здорова. Довгі ноги, малі тверді груденята — наче дві спілі сливки. Як на простачку, нічогенька на вроду. Щойно я її побачив, як зажадав тілесно. Це ж, власне, моя законна здобич, моє мито. Маестри розкажуть тобі, що король Джаяхаерис скасував панське право першої ночі, щоб задовольнити свою прискіпливу дружину. Та де правлять старі боги, там бережуть старі звичаї. Умбери теж тримаються першої ночі, хай і все заперечують. Деякі з верховинних родів — так само. А на Скагосі… та власне, лише серце-дерева бачать ледве половину того, що коїться на Скагосі.

— Шлюб мірошника було укладено без мого дозволу. Мені не сказали ані слова. Чолов’яга мене обдурив. Тому я наказав його повісити і здобув своє право під деревом, на якому він гойдався. Правду кажучи, дівка ледве була варта витраченої мотузки. Лисиця теж утекла, а дорогою назад до Жахокрому ще й мій улюблений мисливський кінь закульгав. Тож загалом день вийшов жалюгідний.

— За рік по тому та сама дівка мала зухвалість припхатися до Жахокрому з верескливою червонопикою істотою на руках. Твердила, що вона моєї крові. Я мав би відшмагати мати батогами, а дитину вкинути до колодязя… але малеча справді мала мої очі. Дівка розповіла, що коли брат покійного чоловіка побачив ті очі, то побив її до крові й вигнав з млина. Це мене роздратувало. Я віддав млина їй, а братові наказав вирізати язика, щоб не побіг до Зимосічі співати бентежних пісень князеві Рікарду. Щороку я надсилав їй кілька поросят і курей, торбину мідних зірок і нагадування, щоб ніколи не казала малому, чий він син. Мирна земля, тихі люди — таке в мене завжди було правило.

— Чудове правило, м’сьпане.

— Проте жінка переступила мою волю. Ти ж бачиш, який він став, Рамзай. Це вона його таким зробила. Вона і Смердюк. Вічно шепотіла йому на вухо про його спадкові права. Бо він мав би сидіти на млині, молоти збіжжя і бути щасливим з долі мірошника. Невже йому справді примарилося, ніби він зможе правити північчю?

— Він б’ється за вас! — стрілив Смердюк. — Він такий дужий!

— Бики дужі. Ведмеді. Вепри. Бачив я його в битві… Але то не цілком його вина. Вчителем його був Смердюк, той перший Смердюк, якого ніколи не вчили науки бою як слід. Так, Рамзай лютий, не заперечую, але мечем він вимахує, наче різник коло свині.

— Зате нікого не боїться, мосьпане.