Розділ «Смердюк»

— Старкові вовчиська здохли всі до останнього, — мовив Рамзай, плескаючи собі в кухоль ще пива, — і вже не оживуть. Хай лишень їхні вовки пхнуть сюди свої бридкі писки — мої дівчатка хутко роздеруть їх на шматки. Що швидше вони з’являться, то швидше я вб’ю їх знову.

Старший Болтон зітхнув.

— Знову? Ти, здається, обмовився. Ти ніколи не вбивав синів князя Едарда — милих, добрих хлопчиків, яких ми всі так любили. То була справа рук Теона Перевертня, хіба ти забув? Гадаєш, багато наших схильних до підозр та образ друзів лишаться на нашому боці, якщо дізнаються правду? Хіба що пані Барбрея, з котрої ти хочеш зробити собі пару чобіт… ще й не найкращих. Людська шкіра не така міцна, як теляча, і носиться поганенько. За королівським привілеєм ти тепер є Болтоном. Спробуй діяти, як Болтон. Про тебе ходять чутки, Рамзаю. Їх переповідають по всіх усюдах. Люди тебе бояться.

— То й добре.

— Помиляєшся. Зовсім не добре. От про мене ніколи не ходить жодних чуток. Гадаєш, я б тут сидів, якби було інакше? Твої розваги — то твоя справа, я тобі за них не дорікатиму, але ти повинен бути обережнішим. Мирна земля, тихі люди. Я завжди дотримувався цього правила. Тобі варто зробити його своїм.

— То ось чому ви залишили пані Турстан і свою жирну свиноньку-дружиноньку? Щоб приїхати сюди і порадити мені поводитися тихо-мирно?

— Зовсім не тому. Є новини, які тобі варто почути. Князь Станіс нарешті виступив зі Стіни.

Почувши звістку, Рамзай скочив на ноги і заблищав усмішкою на тлустих вогких вустах.

— Він іде на Жахокром?

— На жаль, ні. Арнольф не розуміє, чому. Присягається, що аж зі шкури пнувся, аби лише заманити його до пастки.

— Еге ж, наставляй кишеню. Пошкреби Карстарка — і знайдеш Старка!

— Молодий Вовк так пошкріб князя Рікарда, що тепер старе прислів’я вже трохи далі від правди, ніж було колись. Але годі про Карстарків. Князь Станіс відібрав Жбир-у-Пущі в залізняків і повернув домові Гловер. Ба гірше — за нього стали верховинні роди західних гір. Вуль, Норей, Лиділ та решта. Сила його зростає.

— Наша сила більша.

— Наразі так.

— То й розіб’ємо його зараз. Дозвольте рушити на Жбир!

— Після твого весілля.

Рамзай гепнув кухлем по столі, рештки пива порснули на скатертину.

— Мені вже остогидло чекати! Ми маємо дівчину, маємо дерево і вдосталь панства, щоб засвідчити шлюб. Дайте мені побратися з нею назавтра, засіяти їй сина у черево і рушити в похід, перш ніж дівоча кров засохне на простирадлі!

«Вона палко молитиметься, щоб ти пішов, — подумав Смердюк, — а ще палкіше, щоб не повернувся.»

— Ти засієш свого сина, — відповів Руз Болтон, — але не тут. Я вирішив, що твоє одруження з дівчиною станеться у Зимосічі.