Розділ «Смердюк»

Смердюк нічого не відповів. Він знав, яких вовків мали вбивати дівчатка. Але не надто жадав дивитися, як вони б’ються за його відрізаний палець.

Двійко челядників винесли геть труп собаки; стара служниця принесла ганчірку та цебро — прибрати скривавлений очерет. Раптом двері до палати прочинилися, дмухнув протяг, і всередині опинилося з десяток стражників у сірих кольчугах та залізних шоломцях. Блідих юнаків у шкіряних кубраках та  жовто-брунатних киреях, що складали Дужакову варту при дверях, відтіснили вбік, і вони не насмілилися навіть писнути. Раптова тиша охопила трапезну. Ніхто нічого не сказав, крім князя Рамзая, котрий відкинув недоїдену кістку, витер рота рукавом, посміхнувся жирною вогкою посмішкою і промовив:

— Пане батьку!

Князь на Жахокромі неквапом обвів очима рештки бенкету, мертвого собаку, запони на стінах, Смердюка у кайданах.

— Геть звідси, — мовив він до бенкетників голосом тихим, наче шепіт. — Усі геть.

Люди князя Рамзая негайно підвелися з-за столів, покидавши кухлі та миски. Бен Кістяк загорлав на дівчаток, і вони потрусили за ним, дехто — не випускаючи кісток з зубів. Гарвуд Дужак сухо вклонився і залишив власну трапезну без єдиного слова.

— Розкуй Смердюка і забери з собою! — загарчав Рамзай до Кислого Алина, але його батько змахнув блідою рукою і мовив:

— Ні, хай залишиться.

Власна сторожа князя Руза теж пішла, зачинивши за собою двері. Коли завмерла луна останніх кроків, Смердюк побачив, що лишився у трапезній наодинці з двома Болтонами — батьком і сином.

— Ти не знайшов наших зниклих Фреїв.

Руз Болтон не питав — він стверджував.

— Ми проїхали аж дотуди, де розжирілий тюлень нібито з ними прощався — принаймні, з його власних слів. Але дівчатка не взяли сліду.

— Ти ж питав про них у селах і городцях.

— Марна справа. Селяни ніколи нічого не бачать — наче їм очі повилазили, — здвигнув плечима Рамзай. — Та чи не байдуже? Світ не загине без кількох Фреїв. Якщо нам знадобляться ще — у Близнюках їх вдосталь.

Князь Руз відірвав маленький шматочок від окрайця хліба і з’їв.

— Гостін і Аеніс у розпачі.

— То хай самі їдуть і шукають!

— Князь Виман покладає вину на себе. Як послухати його, то Раегара він устиг полюбити, наче рідного.

Лють князя Рамзая почала зростати. Смердюк бачив це у його щелепі, у вигині пухких губ, у напружених жилах на шиї.

— Краще б ті йолопи трималися Мандерлі, то й ціліші були б!