Розділ «Даянерис»

— Перепрошую вашу царську милість, але не досить, — відповів Бурий Бен Бросквин. — Що там собі думає Нахаріс? Якщо вже бути бійці, нам стануть у пригоді його «Буревісники».

— Дааріо досі у полі. — «О боги, що я накоїла?! Невже я відіслала його на смерть?» — Бене, хай ваші «Другі Сини» розвідають усе про наших ворогів. Де вони, як швидко насуваються, скільки мають людей, як налаштовані.

— Нам знадобляться харчі. І свіжі коні.

— Певна річ. Пан Барістан подбає про вас.

Бурий Бен почухав підборіддя.

— Мо’, вдасться схилити когось перебігти до нас. Якби ваша милість не пожаліли кілька гаманів золота й каменів… дати їхній старшині, так би мовити, скуштувати смак… хтозна, що тоді може статися?

— Підкупити? Чом би й ні? — відповіла Дані. Вона знала, що такі речі звичні у Спірних Землях, де зазвичай воювали вільні сердюцькі кумпанства. — Так, згодна. Резнаку, подбайте про це. Коли «Другі Сини» виступлять, зачиніть браму і подвойте варту на мурах.

— Буде зроблено, препишносте, — відповів Резнак мо’Резнак. — Але що робити з цими астапорцями?

«З моїми дітьми, радше сказати.»

— Вони прийшли по допомогу. По захист і розраду. Ми не можемо обернути до них спини.

Пан Барістан спохмурнів.

— Ваша милосте… я чув і бачив, як кривава різачка знищувала ціле військо, якщо їй дозволяли розповсюдитися. Шановний підстолій має рацію. Не можна пускати астапорців до Меєрину.

Дані подивилася на нього безпорадними очима. «Добре, що дракони не плачуть.»

— Гаразд, хай буде так. Ми триматимемо їх за мурами, доки… доки лихо не минеться. Поставте для них табір коло річки на захід від міста. Ми надішлемо туди стільки харчів, скільки зможемо. І спробуємо відділити хворих від здорових.

Усі очі витріщилися на неї.

— Чи мушу я повторювати двічі? Йдіть і виконуйте накази.

Дані підвелася, промайнула повз Бурого Бена і зійшла вгору сходами до жаданої самотності своєї тераси.

Меєрин від Астапору відділяло кількасот верст, і все ж їй здалося, що на південному заході небо темніше — поплямоване і задимлене передсмертними корчами Червоного Міста. «З цегли та крові постав Астапор, і люд його — з цегли та крові» — забринів у голові старий віршик. «Попіл з кістками — ось Астапор. І люд його — попіл з кістками.» Дані спробувала пригадати обличчя Ерої, але риси мертвої дівчинки зникали за запоною диму.

Коли Дані відвернулася від неба, то побачила поруч пана Барістана, загорнутого у біле корзно від вечірнього холодку.

— Ми зможемо дати бій? — спитала вона.