Розділ «Даянерис»

— Дати бій можна завжди, ваша милосте. Краще спитайте, чи зможемо ми його виграти. Загинути легко, перемогу здобути важче. Ваші відпущенці недовчені й не загартовані у битві. Ваші сердюки колись служили ворогові — а коли вже вояк зумів раз перебігти на інший бік, то не завагається і вдруге. Ви маєте двох драконів, які вас не слухають, і третього, який може ніколи не повернутися. За цими мурами єдині ваші друзі — лазаряни, які не мають до війни ані смаку, ані хисту.

— Зате хоч мури я маю міцні.

— Вони були міцні й тоді, коли ззовні стояли ми. А зараз усередині, крім нас, ще й Сини Гарпії. А до них — Великі Хазяї. Ті, яких ви не вбили. І сини тих, яких ви вбили.

— Знаю, — зітхнула цариця. — То що порадите, добрий лицарю?

— Битися, — відповів пан Барістан. — Меєрин юрмиться голодними ротами і повниться вашими ворогами. Боюся, облоги ми довго не втримаємо. Дозвольте мені зустріти ворога його шляхом на північ — у тому місці, яке я сам оберу.

— Зустріти ворога, — луною озвалася вона, — з військом відпущенців, котрих ви самі назвали недовченими і негартованими.

— Колись ми всі були не вчені й не гартовані, ваша милосте. Неблазні їх зміцнять. Якби ж я мав сотень п’ять лицарів…

— Але не маєте навіть п’яти. І якщо я віддам вам Неблазних, то на захист Меєрину матиму самих лише Мідних Звірів.

Коли пан Барістан нічого не заперечив, Дані заплющила очі. «Боги, — молилася вона, — ви забрали хала Дрого, моє сонце-та-зорі. Ви забрали мого сина, не давши йому вдихнути повітря цього світу. Ви отримали від мене криваву жертву. Допоможіть мені тепер, благаю вас. Подаруйте мудрості побачити шлях попереду і сили зробити, що необхідно для порятунку моїх дітей.»

Але боги нічого не відповіли. Нарешті, розплющивши очі, Даянерис мовила:

— Я не можу боротися з двома ворогами: одним ззовні, іншим усередині. Якщо я хочу втримати Меєрин, місто мусить стояти непохитно за моєю спиною. Все місто, всі його мешканці! Тому мені потрібен… потрібен…

Вона ніяк не могла вимовити те, що мусила.

— Ваша милосте? — тихо заохотив пан Барістан.

«Володарка належить не собі, а своїм підданим.»

— Мені потрібен Гіздахр зо’Лорак.