Розділ «Джон»

— Чи можна дізнатися, що пишуть, пане воєводо? — запитав Залізний Емет.

Джон не мав причини ховатися від братії.

— Калин-Коп узято. Оббіловані трупи залізняків виставлено на палях уздовж королівського гостинця. Руз Болтон скликає все вірне панство до Курганища — показати відданість Залізному Престолові й відсвяткувати весілля його сина з…

Раптом його серце на мить зупинилося. «Ні, не може бути. Вона загинула в Король-Березі разом з батьком.»

— Воєводо? — Клідас витріщився на нього підсліпуватими рожевими очима. — Ви… вам зле? Ви начебто…

— З Ар’єю Старк. Моєю меншою сестрою.

Джон майже побачив її перед собою — довгопику, недоладну, з вузлуватими колінками та гострими ліктями, брудними щоками та сплутаним волоссям. Обличчя їй помиють, волосся розчешуть… але він не міг уявити собі Ар’ю ані у весільній сукні, ані у ліжку Рамзая Болтона. «Хай як вона боїться, а йому не покаже. Якщо він спробує накласти на неї руки, то стріне спротив.»

— Вашою сестрою, — повторив Залізний Емет, — а скільки ж це їй років…

«Має виповнитися одинадцять, — подумав Джон. — Ще дитина.»

— Я не маю сестри. Лише братів. Лише вас.

Він знав, що пані Кетлін пораділа б, якби таке почула. Та йому з того не полегшало. Пальці стиснулися навколо листа, зім’яли з шурхотом. «Якби ж так само легко ламалася шия Рамзая Болтона.»

Клідас прочистив горло.

— Чи буде відповідь?

Джон заперечливо струснув головою і пішов геть.

До вечора синці, залишені Торохкалом, побуряковіли.

— Перш ніж зійти, вони ще пожовтіють, — сказав Джон Мормонтовому круку. — Буду такий гарний, як Князь-над-Кістками.

— Кістка-а-ами! — погодився птах. — Кістка-а-ами!

Ззовні чулося тихе мурмотіння голосів, хоча слів було не добрати. «Наче за тисячу верст звідси.» То пані Мелісандра зі своїми прихильниками молилася коло ніч-ватри. Щодня надвечір червона жінка збирала вірян на сутінкову молитву, в якій прохала свого червоного бога провести їх безпечно крізь пітьму. «Бо ніч темна і повна жахіть.» Коли Станіс рушив у похід разом із більшістю королевиних людей, пастви в неї поменшало: лишилося півсотні вільного народу з Кротовини, жменя охоронців, залишених їй королем, та десь із тузінь чорних братчиків, що прийняли червоного бога за свого власного.

Джон почувався так, наче йому було років шістдесят. «То все чорні сни, — подумав він, — і провина.» Думки несамохіть поверталися до Ар’ї. «Я не в змозі їй допомогти. Ніяк і нічим. Я відкинув усі родинні зв’язки, коли проказав обітниці. Якби хтось із моїх людей сказав, що його сестра в небезпеці, я б перший йому відповів, що це не клопіт братчика Нічної Варти.» Щойно людина проказувала обітниці, його кров ставала чорною. «Чорною, як серце байстрюка.» Джон колись замовив Мікенові меча для Ар’ї — клинок бравів, легкий і невеличкий, припасований до її руки. «Голку.» Йому стало цікаво, чи Голка досі з нею. «Штрикай гострим кінцем» — так він їй сказав. Але якщо вона спробує штрикнути Байстрюка, то згубить власне життя.

— Сніг-сніговій, — бурмотів крук воєводи Мормонта. — Сніг-сніговій.