Розділ «Зниклий князь»

А й справді, то був він. Півмаестер рухався уздовж річки до початку пришибу і виглядав геть вимученим спекою. Піт лишив темні плями навколо пахв його легкої лляної ряси; на своєму довгому обличчі він мав той самий кислий вираз, як у Сельорисі, коли повернувся до «Соромливої діви» і розповів, що карлик здимів невідомо куди. Але зараз він вів у поводі трьох коней, а це було найголовніше.

— Приведіть хлопця, — наказав Гриф Леморі. — Подбайте, щоб був готовий.

— Як скажете, — похнюпилася септа.

«Як скажу, так і буде.» Він заприязнився до Лемори, та це не означало, що чекав од неї схвалення. Її доручення полягало у навчанні принца віровчення святої Седмиці — і вона упоралася. Проте скільки не молися, самими молитвами Залізний Престол не візьмеш. Це вже була Грифова справа. Колись він не справдив довіри принца Раегара. І не зрадить його сина, поки в тілі лишається хоч крапля життя.

Хальдоновим коням Гриф, роздивившись їх зблизька, не зрадів.

— Оце найкращі, яких ви зуміли знайти? — пробурчав він Півмаестрові.

— Авжеж, — роздратовано гиркнув Хальдон у відповідь, — і не питайте, скільки вони нам коштували! Відколи за річкою з’явилися дотракійці, половина мешканців Волон Терису раптом вирішила кудись помандрувати. Конятина, здатна триматися на ногах, дорожчає з кожним днем.

«Було б мені поїхати.» Після Сельорису він уже не мав колишньої довіри до Хальдона. «Дозволити карликові задурити собі голову отим його спритним язиком! Відпустити самого до бурдею і стовбичити на майдані, наче недоумок!» Хазяїн бурдею божився, що малого чоловічка повели геть під загрозою меча, але Гриф ще не остаточно повірив у його байку. Біс мав досить розуму, щоб змовитися з кимось про втечу. Його п’яний полонитель, про якого розповіли повії, міг бути найманим посіпакою. «Тут є частка і моєї вини. Після того, як карлик кинувся між Аегоном та кам’яним, я втратив пильність. А мав би врізати горло, ще коли його вперше побачив.»

— Гаразд, коні годяться, — примирливо мовив він до Хальдона. — Зрештою, табір стоїть за якісь п’ять верст на південь.

«Соромливою дівою» вони б дісталися туди навіть швидше, але Гриф не хотів зразу відкривати Гаррі Стрікландові правду про те, звідки вони з принцом узялися. Та й думка, як вони плюхатимуть чоботями у мілкій воді та видиратимуться слизьким берегом, його не тішила. Така поява личила пересічному сердюкові з сином, але не князеві з його принцом.

Коли хлопець виник із надбудови поруч із Леморою, Гриф ретельно роздивився його від голови до п’ят. Принц був оперезаний мечем та кинджалом, чорні його чоботи блищали, налощені, чорна кирея мала підбивку криваво-червоного шовку. Волосся йому помили, підстригли і знову пофарбували в темну блакить — і очі від того теж здавалися синіми. На шиї він мав три величеньких чотирикутних рубіни, підвішені на ланцюгу чорного заліза — то був дарунок від магістрата Іліріо. «Червоне і чорне. Кольори дракона.» Все виглядало добре, як і мало бути.

— Ти на вигляд справжній принц, — мовив Гриф хлопцеві. — Твій батько пишався б, якби тебе побачив.

Молодий Гриф пробіг пальцями крізь волосся.

— Мені вже в печінках ця синя фарба! Змити б її геть.

— Скоро змиєш.

Гриф теж охоче повернувся б до своїх кольорів, хоча його колись руде волосся вже посивіло. Він ляснув парубка по плечі й запитав:

— То що, рушаймо? Твоє військо чекає на свого принца.

— Мені подобається, як це звучить. Моє військо. — Обличчям хлопця майнула посмішка, проте негайно зникла. — Та чи справді вони мої? Це ж сердюки. Йолло застерігав мене нікому не довіряти.

— У цьому з ним важко не погодитися, — визнав Гриф.

Все могло бути інакше, якби полк досі очолював Чорносерд. Але Милош Тойн помер чотири роки тому, а Галайда Гаррі Стрікланд був людиною зовсім іншого штибу. Та хлопцеві цього, звісно, казати не можна. Карлик вже посіяв досить сумнівів у його юну голову.