Розділ «Тиріон»

Інший стражник махнув їм рукою, щоб проходили крізь браму, нетерпляче замахав смолоскипом. І ось Хальдон Півмаестер першим ступив до власне міста Сельорис, а Тиріон сторожко посунув за ним на кульгавих коротких ніжках.

Попереду простягся великий майдан. Навіть о цій годині він був повен людей і палав вогнями. На залізних ланцюгах над дверима заїздів та будинків утіхи гойдалися ліхтарі — всередині міста вони були не з паперу чи пергамену, а з кольорового скла. Праворуч перед храмом червоного каменю палала ніч-ватра. Жрець у криваво-червоних шатах стояв на високому ґанку храму, просторікуючи перед невеличким натовпом, що зібрався навколо вогню. Далі перед корчмою сиділи подорожні та грали в цивасу, п’яні вояки заходили та виходили з закладу, що вочевидь являв собою бурдей, якась жінка виганяла мула зі стайні, відчайдушно лупцюючи. Повз них проторохкотіла двоколісна гарба, яку тягнув маленький білий слон. «Спершу здається, наче тут зовсім інший світ, — подумав Тиріон. — Та якщо придивитися, не такий він вже й відмінний від того, що я знаю.»

Над майданом царювала велетенська мармурова подоба людини без голови, але у неймовірно пишному візерунчастому обладунку, верхи на бойовому коні, спорядженому схожим чином.

— Цікаво, хто це такий? — запитав Тиріон.

— Тріарх Хоронно. Волантинський звитяжець з Кривавого Століття. Його щороку обирали тріархом протягом сорока років, поки він не втомився обиратися і не оголосив себе довічним тріархом. Волантинці його дотепу не зрозуміли і невдовзі прирекли на смерть — прив’язали до двох слонів і розірвали навпіл.

— Чому ж тоді його зображують без голови?

— Бо він був тигр. Коли до влади прийшли слони, їхні прибічники стали дибки і вчинили погроми, повідбивавши голови бовванам тих, кого винуватили у війні та розруху. — Хальдон знизав плечима. — Такі часи були — що поробиш. Ходімо послухаємо, про що там розводиться жрець. Можу присягнутися, я чув ім’я Даянерис.

На іншому боці майдану вони влилися у натовп, що дедалі зростав коло червоного храму. Оточений місцевими мешканцями, що височіли над ним вежами, маленький чоловічок не бачив геть нічого, крім їхніх дуп. Йому було чутно кожне слово, яке вимовляв жрець — та від того не стало легше, бо він майже нічого не розумів.

— Ви тямите, що він там розказує? — запитав Тиріон Хальдона посполитою мовою.

— Тямив би, якби мені карлик коло вуха не дзижчав.

— Я не дзижчу!

Тиріон схрестив руки і озирнувся на обличчя жінок і чоловіків, які спинилися послухати. Хай куди падав його погляд — усюди він бачив наколоті на шкірі малюнки. «Невільники. Тут четверо з кожних п’яти — раби.»

— Жрець закликає волантинців піти на війну, — мовив Півмаестер, — але на боці правди, воїнами Господа Світла, Ра-Гльора, котрий створив сонце та зорі й вічно бореться проти пітьми. Нієсос і Малакво відвернули обличчя від світла, каже він, серця їхні запаморочили жовті гарпії зі сходу. Каже…

— Дракони! Це слово я зрозумів. Він казав про драконів.

— Саме так. Дракони з’явилися, щоб понести її до слави.

— Її? Даянерис?

Хальдон кивнув.

— Бенерро надіслав своє слово з Волантису. Її поява — це справдження стародавнього пророцтва. З диму та солі народилася вона, щоб наново пересотворити світ. Вона є Азор Ахай відроджений… її перемога над пітьмою принесе літо, що ніколи не скінчиться… сама смерть зігне коліна, схилиться у покорі, а всі вої, що загинуть за її справу, будуть відроджені…

— Чи мушу я відроджуватися у цьому самому тілі? — запитав Тиріон. Тим часом юрба збільшувалася, тиснява навколо погіршувалася. — Хто такий Бенерро?

Хальдон підняв брову.