Розділ «Джон»

Батько Сігорна, старий магнар, загинув, розчавлений падінням сходів під час свого нападу на замок Чорний. «Я б почувався так само, якби мені запропонували укласти союз із Ланістерами» — сказав собі Джон.

— Ваш батько намагався усіх нас убити, — нагадав він Сігорнові. — Магнар був хоробрий воїн, але зазнав поразки. А якби переміг… тоді хто тримав би Стіну?

Джон відвернувся від теннів до решти.

— Мури Зимосічі теж були міцні й високі. Але Зимосіч нині лежить у руїнах, спалена і сплюндрована. Стіни тоді чогось варті, коли їх захищають люди. Сила Стіни — у її варті.

Старий, що притискав до грудей качан ріпи, вигукнув у відповідь:

— Ви нас убиваєте, голодом мучите, а тепер іще в неволю берете?

Опецькуватий червонопикий чолов’яга заволав на знак згоди:

— Та я краще голим ходитиму, ніж у чорному ганчір’ї на хребті!

Одна зі списниць зареготала.

— Тебе, Дупаку, навіть власна жона голим бачити цурається!

З десяток голосів заговорило одночасно. Тенни щось кричали прадавньою мовою. Малий хлопчина почав плакати. Джон дочекався, поки всі замовкнуть, обернувся до Волохатого Гала і спитав:

— Гале, що ти там казав тій жінці?

Гал збентежився.

— Про харчі, мосьпане? Про яблуко та цибулю? Отак і сказав. Що вона мусить обрати.

— Мусить обрати, — повторив Джон Сніговій. — Кожен із вас. Ніхто не просить вас складати наші обітниці. Мені байдуже, яких богів ви шануєте. Мої власні — старі боги Півночі. Але ви можете вклонятися червоному богові, Седмиці чи будь-кому, хто чує ваші молитви. Мені ж потрібні списи, луки і очі вздовж Стіни.

— Я прийму усіх хлопчиків, старших дванадцяти років, що вміють тримати списа чи накидати тятиву на лука. Беру старих, хворих, калік… навіть тих, кому вже битися несила. Є безліч іншої роботи. Ладнати стріли, доїти кіз, збирати дрова, вичищувати гній зі стаєнь… кінця-краю їй нема. І так, жінок я теж візьму. До красних дів, яких мають боронити зацні лицарі, мені байдуже. Зате списниць візьму стільки, скільки прийде.

— А дівчаток? — запитала дівчинка. На вигляд вона була не старша за Ар’ю, коли Джон бачив її востаннє.

— Від шістнадцяти і старших.

— А хлопчиків чого берете від дванадцяти?!

На півдні у Семицарстві хлопчики дванадцяти років часто вже служили джурами і зброєносцями, а збройної справи навчалися змалку, протягом багатьох років. Дівчатка ж дванадцяти літ лишалися ще малими дітьми. «Та не забувай, що перед тобою дичаки.»