Розділ «Джон»

«То дичаки все-таки принесли з собою своїх богів.» Джон не здивувався. Люди неохоче кидають свою віру. Тепер уся вистава, облаштована пані Мелісандрою попід Стіною, здавалася порожнім блазенським кривлянням.

— Трохи схоже на тебе, Еде, — мовив Джон, намагаючись розрадитися жартом.

— Авжеж, мосьпане. Ну хіба що в мене з носа листя не росте, а так… Пані Мелісандру це не потішить.

— Вона це навряд чи побачить. А ти подбай, щоб їй ніхто не сказав.

— Та ж вона бачить різні речі у тих своїх вогнях.

— Вона бачить дим і жарини.

— І людей, що палають. Мене — вже напевне. Разом із листям на носі. Чогось я завжди боявся згоріти живцем. Сподівався, помру якось інакше.

Джон озирнувся на обличчя, питаючи себе, хто ж це його вирізьбив. Навколо Кротовини він поставив варту — і щоб утримати своїх гайворонів від пошуку прихильності дичацьких жінок, і щоб не дати дичакам набігати на південь. Той, хто вирізьбив обличчя на дереві, вочевидь, уникнув його чат. А де проліз один, там пролізуть інші. «Що ж робити? — кисло подумав він. — Знову подвоїти варту? І змарнувати братчиків, які б могли натомість стерегти Стіну?»

Вози повзли собі на південь замерзлою грязюкою крізь дрібний сніговій. Ще за дві версти стрілося друге обличчя, врізане у каштанове дерево, що росло біля крижаного потічка — там його очі дивилися на старий дерев’яний міст, перекинутий через течію.

— Ось і друга халепа, наче першої мало! — оголосив Скорботний Ед.

Каштан стояв облізлий, наче кістяк, без жодного листочка, та його брунатні гілки не були конче порожні. На низькій гілляці просто над струмком набурмосився крук, нашорошивши пір’я від холоду. Коли птах побачив Джона, то розкидав крила і заверещав. Джон підняв кулак і свиснув; чорний здоровань прилетів йому на руку, плескаючи крильми і вигукуючи:

— Зер-рна, зер-рна, зер-рна!

— Зерно везуть для вільного народу, — відповів Джон. — А тобі зась.

І подумав несамохіть, чи не доведеться взимку поїсти усіх круків, щоб побачити наступну весну.

Братчики на возах теж бачили обличчя — Джон не мав про те сумніву. Ніхто не сказав ані слова, та послання легко читалося кожним, хто мав очі. Колись Джон почув слова Манса Розбишаки про те, що усі колінкарі — вівці.

— Добрячий пес зуміє випасти отару овець, — казав Король-за-Стіною. — Щодо вільного народу… серед нього є сутінькоти, а є камені. Одні нишпорять, де їхня воля, а собак шматують на клапті. Інші з місця не зрушать, якщо не дати їм копняка.

Проте ані сутінькоти, ані камені, скидалося, не хотіли відмовлятися від богів, яких шанували все життя, і схилятися перед тим, якого ледве знали.

На північній околиці Кротовини вони натрапили на третього спостерігача, врізаного у велетенський дуб, що позначав кордон селища. Його глибокі очі втупилися у королівський гостинець. «Недружнє обличчя» — подумав Джон Сніговій. Обличчя, карбовані на оберіг-деревах першолюдьми або дітьми лісу за часів давно минулих, найчастіше були суворі або сердиті. Але великий дуб виглядав особливо розлюченим — наче ось вирве корені з землі та посуне на них із жахливим ревінням. «Його рани такі ж свіжі, як у тих людей, що його різьбили.»

Кротовина завжди була більшою, ніж здавалася на вигляд — під землею ховалася найрозлогіша її частина, вкрита від холоду та снігу. Нині їй довелося остаточно перебратися під землю. Магнар теннів знищив порожні домівки вогнем, коли йшов у напад на замок Чорний, і лишив на поверхні самі купи чорних колод та старе обсмалене каміння… але під морозним ґрунтом нікуди не поділися глибокі льохи, склепіння та проходи — саме там тепер ховався вільний нарід, скупчившись у пітьмі, наче кроти, від яких селище в сиву давнину взяло собі ім’я.

Вози розташувалися серпом перед рештками сільської кузні. Неподалік юрба розпашілих дітлахів будувала снігову фортецю — але розбіглася навсібіч, побачивши братчиків у чорних строях. Діти притьмом зникли в одній чи іншій дірці у землі, а за мить звідти почали виникати дорослі. З ними прийшов сморід — тяжкий сопух, складений із немитих тіл та непраного одягу, людського посліду та сечі. Джон побачив, як один із його людей затиснув носа і сказав щось іншому коло себе. «Напевне, пожартував про пахощі свободи» — здогадався він. Чимало братчиків уже вправлялися навперейми у жартах про сморід дикунів, оселених у Кротовині.