Розділ «Джон»

«Невігластво, ніщо більше» — подумав Джон. Вільний нарід охайністю мало відрізнявся від Нічної Варти; серед тих і тих стрічалися як неабиякі чистуни, так і рідкісні нечупари, а більшість була ні те, ні се. Сморід Кротовини не мав у собі нічого надзвичайного — він утворився з випарів та видихів тисячі людей, напханих у помешкання, викопані хіба що для сотні.

Дичаки навчені були цього танку ще з минулих разів. Без жодного слова вони вишикувалися в черги до возів. На кожного чоловіка припадало по дві жінки, чимало з них із дітьми — блідими кощавими створіннями, що сторожко чіплялися за материні спідниці. Немовлят на руках Джон майже не побачив. «Грудні немовлята вимерли під час переходу, — зрозумів він, — а хто пережив битву, ті померли у королівському полоні за палісадом.»

Бійцям велося трохи легше. На королівській раді Юстин Масей доповів, що князь Гарвуд Зруб нарахував три сотні чоловіків дорослого віку, здатних тримати зброю. «Мають бути і списниці. П’ятдесят, шістдесят… може, сотня набереться.» Джон знав, що Зруб порахував і тих чоловіків, які отримали поранення чи каліцтва. Він таких сам бачив зо два десятки: на грубих костурах, з порожніми рукавами чи без долонь, однооких чи з порубаними обличчями, безногого, якого несли приятелі. Всі до одного — сірі від поневірянь, кощаві з голоду. «Зламані, зневірені, — подумав він. — Живими мерцями бувають не лише упирі за Стіною.»

Утім, не всі воїни з дичаків зламалися та зневірилися. Півдесятка теннів у спижевій лусці стояли купкою біля сходів до одного з льохів, похмуро спостерігаючи і не роблячи спроби приєднатися до інших. У руїнах старої кузні Джон помітив лисого здорованя — Халека, брата Харми Песиголовки. Її свиней, щоправда, ніде не було видно. «З’їли, напевне.» Двійко вдягнених у хутро були рогоноги — дикі та змарнілі, звиклі ходити босоніж навіть снігом. «Серед цих овець знайдеться чимало вовків.»

Коли востаннє він навідував Валу, вона саме так йому і сказала.

— Вільний нарід і колінкарі, Джоне Сніговію, мають більше спільного, ніж різного. Чоловіки є чоловіки, жінки є жінки — хай з якого боку Стіни народилися. Добрі та лихі, звитяжці та мерзотники, люди честі, брехуни, боягузи, горлорізи… ми різного люду маємо вдосталь, і ви теж.

«Не можу не погодитися.» Штука полягала в тому, щоб якось розрізнити одних від інших — покірних овець од битливих цапів.

Чорні братчики почали роздавати харчі з возів: брили твердої солоної яловичини, сушену тріску, ріпу, моркву, лантухи ячневої крупи та пшеничного борошна, солоні яйця, барильця цибулі та яблук.

— Бери або цибулину, або яблуко, — почув Джон слова Волохатого Гала до однієї жінки, — але не одразу. Мусиш обрати.

Жінка, здавалося, його не розуміла і торочила своє.

— Мені треба два! Два яблука, дві цибулини. Одне мені, інше малому. Він хворий. Йому треба яблучко з’їсти — зразу одужає!

Гал затрусив головою.

— То хай сам приходить по яблуко. Або по цибулину. І те, і те зразу не можна. І тобі теж. Береш яблуко чи цибулину? Хутко, за тобою ще стоять.

— Яблуко, — мовила вона, і Гал дав їй старий висушений плід, маленький та зморшкуватий.

— Ворушися, бабо! — заволав чолов’яга за три людини від неї. — Задубіємо тут за твою душу!

Жінка не звернула на нього уваги.

— Дайте ще яблуко! — заблагала вона Волохатого Гала. — Для синочка. Ну будьте ж ласкаві! Воно таке маленьке!

Гал перевів очі на Джона. Джон заперечливо хитнув головою. Яблука скоро мали скінчитися. Якщо давати усім, хто проситиме два, то спізнілим не дістанеться геть нічого.

— Та забирайся вже! — крикнула дівчина позаду жінки і штовхнула її в спину. Жінка запнулася, зронила яблуко і впала сама. Решта харчів теж вилетіла з її рук. Квасоля порснула навсібіч, ріпа покотилася брудним болотом, лантух борошна луснув, і його безцінний вміст розсипався снігом.

Здійнялися гнівні голоси, почулися слова прадавньою і посполитою мовами. Коло іншого воза теж почалася штовханина.