Розділ «42»

— Планктон, вмерзлий у лід? — перепитав Коркі, анітрохи не переконаний тим поясненням, яке запропонувала Рейчел. — Не хочу тебе розчаровувати, але зазвичай коли організми замерзають, то вони гинуть. Пам’ятаєш, ці маленькі істоти мерехтіли, посилаючи нам сигнал тривоги?

— Тут може бути раціональне зерно, — заявив Толланд, промовисто поглянувши на Рейчел. — Декотрі види впадають у сплячку, коли того вимагає від них довкілля. Я колись навіть робив про це телесюжет.

Рейчел кивнула.

— Ти показував щуку звичайну, яка вмерзає в лід озера і чекає на відлигу, щоб поплисти геть. Ти також розповідав про мікроорганізми на ім’я водяні ведмедики, які в пустелі зазнають повного зневоднення і залишаються в такому стані десятки років, а потім оживають, коли знову встановлюється дощова погода.

Толланд розсміявся.

— Ага, отже, ти все-таки дивишся мої передачі!

Рейчел дещо сором’язливо знизала плечима.

— Що ви хочете нам сказати, міс Секстон? — вимогливо спитала Нора.

— Вона хоче нам сказати, — втрутився Толланд, — те, про що я мав здогадатися раніше: одним із видів, про які я згадував у тій передачі, був саме планктон, що вмерзає у шапку полярного льоду щозими, перебуває у стані сплячки всередині льоду, а потім оживає і пливе собі далі, коли настає літо і льодова шапка тоншає. — Толланд на хвилю замовк, а тоді продовжив своє пояснення: — Ясна річ, вид, про який я розповідав тоді, не був люмінесцентним, як той, що ми бачили тут, проте все можливо.

— Замерзлий планктон, — продовжила Рейчел, підбадьорена тим, як Майкл Толланд жваво підтримав її ідею, — може пояснити все, що ми тут щойно побачили. У минулому в цьому льодовику утворилися тріщини і в нього проникла солона вода, яка кишіла планктоном, а потім замерзла. Можна припустити, що в цьому льодовику існують ділянки замерзлої морської води, що містить планктон. Уявіть собі, що коли нагрітий метеорит піднімали догори, то він пройшов через одну з таких ділянок. Солоний морський лід розтанув, планктон вийшов зі сплячки, а у прісній воді з’явився певний відсоток солі.

— О Господи милосердний! — вигукнула Нора і недоброзичливо скривилася. — Виявляється, у нас тут усі раптом стали фаховими гляціологами!

Коркі теж висловив скептицизм.

— Тоді апаратура ССЗ неодмінно зафіксувала б ці ділянки замерзлої морської води. Адже лід з прісної води та замерзла морська вода мають різну щільність, чи не так?

— Різниця в щільності дуже незначна, — зауважила Рейчел.

— Три відсотки — розбіжність досить істотна, — заперечила Нора.

— Так, але її можна виявити лише в лабораторних умовах. А апаратура ССЗ здійснює свою перевірку з космосу, з висоти 120 миль. Її комп’ютери запрограмовано розрізняти очевидне — лід та льодяну кашу, граніт і вапняк. — Рейчел обернулася до керівника космічної агенції. — Я маю рацію, припускаючи, що «Система спостереження за Землею», вимірюючи щільність з космосу, може не розрізнити морський лід і лід із прісної води?

Директор кивнув.

— Так, усе правильно. Різниця у три відсотки — це поза межами порогу чутливості апаратури ССЗ. Із супутника прісноводний та солоний лід матимуть ідентичний вигляд.

На обличчі Толланда з’явився заінтригований вираз.