Розділ «63»

Майкл Толланд, лежачи на боці, поклав голову на випростану руку, яку він уже не відчував. Повіки були важкі, немов свинцеві, але він відчайдушно намагався тримати очі розплющеними. З цього химерного узвишшя він усотував останні картини світу — лише океан та крига, які бачив перед собою під незвичним похилим кутом. Що ж, доречний і химерний кінець дня, у якому все було дивовижним та химерним, де все виявилося зовсім не таким, яким спершу здавалося.

На плавучому крижаному плоту запанувала лиховісна тиша. Рейчел і Коркі позамовкали, а гупання льодоруба припинилося. Що далі відпливали вони від льодовика, то більше вгамовувався вітер. Толланд відчував, що його тіло продовжує заклякати. Щільний каптур тиснув на вуха, і він помітив, як дихання почало відбиватися в голові. Воно уповільнювалося, ставало неглибоким. Його тіло вже не в змозі було боротися з відчуттям тиску, яке супроводжувало відтік крові від кінцівок до життєво важливих внутрішніх органів. Як команда, що залишає корабель у скрутну годину, кров тікала від екстремальної температури, відчайдушно намагаючись не дати Майку втратити свідомість.

«Це була заздалегідь програна битва», — подумав він.

Дивно, але болю більше не було. Ця стадія вже минула. Тепер він мав таке відчуття, наче його надували зсередини. Заціпеніння. Невагомість. Перша рефлекторна функція — кліпання очима — почала згасати, і зір Толланда затуманився. Водяниста рідина, що циркулювала між рогівкою та очним кришталиком, почала замерзати. Толланд кинув погляд на розмиті обриси льодовикового шельфу Мілна, який встиг перетворитися на слабко видиму білу лінію в туманному місячному сяйві.

У душі він визнав свою поразку. Балансуючи на краю між буттям та небуттям, він зупинив погляд на далеких океанських хвилях. Довкола них завивав вітер.

І цієї миті у Толланда з’явилися галюцинації. Дивно, але в останні секунди перед тим, як знепритомніти, він не марив про порятунок. Не марив про тепло та затишок. Останній самообман його розуму постав у жахливому зловісному вигляді.

З води неподалік айсберга почав вивищуватися левіафан, виринувши на поверхню з погрозливим сичанням. Він з’явився у вигляді містичного морського чудовиська — гладенький, чорний і смертельно небезпечний, а навкруг нього пінилася вода. Толланд через силу кліпнув очима. Його зір трохи прояснився. Велетенський звір був поруч, стукався об лід, наче пожадлива акула, що б’ється об невеличкий човен. Чудовисько забовваніло перед Майклом, величезне і страшне, і шкіра його мерехтіла і мінилася в місячному сяйві.

Потім розпливчаста картина померкла і лишилися тільки звуки. Метал по металу. Зуби, що вгризаються в кригу. Звуки наближаються. Ось уже потягли геть тіла його товаришів.

Рейчел…

Толланд відчув, як його теж різко смикнули і потягли геть.

А потім не стало нічого.