Розділ «65»

Рейчел Секстон здалося, що її спалюють живцем.

Я потрапила під вогняний дощ!

Вона спробувала розплющити очі, але тільки й змогла розібрати якісь туманні обриси та миготливе світло. А дощ був палючий, як окріп. Він падав на її оголену шкіру. Лежачи на боці, вона відчула під собою гарячі кахляні плитки. Вона ще сильніше скоцюрбилася в позі зародка, намагаючись захиститися від пекучої рідини, що лилася згори. Рейчел відчула запах якихось хімікалій. Може, хлорка, подумалося їй. Спробувала відповзти, але не змогла. Чиїсь могутні руки притиснули її за плечі до долівки.

Відпустіть мене, я горю!

Інстинктивно вона знову спробувала втекти, і знову її зупинили дужі руки, притиснувши згори.

— Не рипайтеся, — сказав чоловічий голос із американським акцентом. У голосі чулися професійні нотки. — Невдовзі це скінчиться.

«Що невдовзі скінчиться? — подумала Рейчел. — Біль? Моє життя?» Вона спробувала зосередити погляд. Тут світло було різким та яскравим. Вона інтуїтивно відчула, що кімната маленька. Дуже маленька. З низькою стелею.

— Я вся горю! — пошепки заверещала Рейчел.

— З вами все гаразд, — мовив голос. — Ця вода ледь тепла. Повірте мені.

Рейчел збагнула, що вона майже гола: на ній тільки просякла водою білизна. Однак її розум не зафіксував ніякої сором’язливості — надто багато думок у ньому юрмилося.

І ось спогади хлинули на неї нестримним потоком. Льодовиковий шельф. Сканер. Нападники. Хто вони? Де я? Вона спробувала скласти компоненти головоломки докупи, але її розум працював мляво, як погано змащений механізм. З вихору виринула одна думка: Майкл і Коркі — де вони?

Рейчел спробувала зосередити свій затуманений погляд, але побачила лише чоловіків, що над нею стояли. Усі вони були вдягнені в однакові блакитні спортивні костюми. Їй захотілося щось сказати, але її рот відмовився сформулювати хоч одне-єдине слово.

Аж ось пекуче відчуття на шкірі почало поступатися глибоким болісним хвилям, що прокочувалися її м’язами, як підземні поштовхи під час землетрусу.

— Це треба перетерпіти, — сказав один чоловік. — Кров має повернутися до вашої мускулатури. — Чоловік говорив як лікар. — А тепер спробуйте поворушити своїми кінцівками, скільки зможете.

Тіло Рейчел пронизував такий біль, неначе кожен м’яз сильно побили молотком. Вона лежала на кахлях, її груди судомно скорочувалися, і вона ледь могла дихати.

— Поворушіть руками й ногами, — наполягав чоловік. — Хоч би як боляче це не було.

Рейчел спробувала. Їй здавалося, що при кожному русі в неї встромляли гострого ножа. Струмені води знову стали більш гарячими. Потім перетворилися на кип’яток. Нестерпний біль тривав, І саме тієї миті, коли їй здалося, що вона більше не витримає, Рейчел відчула, як хтось зробив їй укол. Біль швидко вщух. Тремтіння дещо вгамувалося.

Тепер її тілом стало ширитися нове химерне відчуття — немов її колють шпильками та голками. Скрізь, по всьому тілу — сильно і болюче. Їх були мільйони, цих голок, і біль посилювався кожного разу, коли вона робила порух. Рейчел намагалася лежати непорушно, але потоки води продовжували лупцювати її тіло. Чоловік, що стояв над нею, взяв її за руки і почав згинати й розгинати.

Господи, як же боляче! Рейчел була надто слабка, щоб опиратися. Сльози виснаження й болю покотилися по її щоках. Вона міцно заплющила очі, намагаючись відгородитися від усього світу.