Розділ «56»

Оглушливе скреготіння льоду об лід ударило по вухах Рейчел — то масивна брила ковзнула по торцю льодовикового шельфу Мілна, вибухнувши фонтанами води, що здійнялися високо угору. Толланд і Коркі сильно гепнулись об лід, упавши поруч із нею.

Направлена донизу інерція айсберга тягнула його в глиб океану, і Рейчел побачила, як піниста поверхня кинулася їм назустріч зі знущальним уповільненням, як земля під стрибуном-банджі, чия мотузка, на нещастя, виявилася на кілька футів довшою, аніж зазвичай. Ось вода піднімається, піднімається — і вона вже тут. Дитячий кошмар знову повернувся до Рейчел. Крига… вода… темрява. Її охопив майже тваринний страх.

Вершина айсберга пірнула під воду, і крижаний океан потоками хлинув через його краї. Потоки досягли Рейчел, і вона відчула, як її засмоктує донизу. Коли вона опинилася у воді, відкрита шкіра обличчя враз напружилася — її наче вогнем обпалило.

Поверхня криги під ногами зникла, і Рейчел стала відчайдушно борсатися, намагаючись виринути, у чому їй допомагав комбінезон, котрий діяв як поплавок. Вона набрала повен рот солоної води і виплюнула її на поверхню океану. Рейчел побачила, що її товариші теж борсалися поруч, зв’язані один з одним страхувальною мотузкою. Не встигла вона як слід отямитися, як почула крик Толланда:

— Він повертається!

Ледь розчувши ці слова крізь гуркіт, що лунав довкола, Рейчел відчула химерний наплив води просто під нею. Наче велетенський локомотив, що увімкнув задній хід, гігантська крига застогнала і зупинилася під водою, а потім одразу ж почала підніматися на поверхню під ними. З глибини почувся низький гуркіт — то гігантський, занурений у воду шматок криги рушив угору, дряпаючи торець льодовика.

Айсберг піднявся швидко, прискорюючись на своєму шляху, і невдовзі в темряві з’явилися його обриси. Рейчел відчула, як піднімається. Океан навколо неї завирував — то лід торкнувся її тіла. Вона відчайдушно і марно замахала руками та ногами, намагаючись втримати рівновагу, коли айсберг попхав її угору разом з мільйонами літрів води.

Вискочивши догори, гігант затанцював на поверхні океану, шукаючи свій центр тяжіння. Рейчел опинилася по пояс у воді посеред широкої пласкої поверхні. Коли вода почала зливатися з айсберга, її потоки підхопили Рейчел і потягнули до краю. Ковзаючи на животі, вона побачила, що цей край швидко наближається.

Тримайся! — долинув з глибин пам’яті голос матері. Це був той самий голос, що й багато років тому, коли Рейчел маленькою дівчинкою впала в замерзлий ставок і відчайдушно борсалася, намагаючись вибратися з нього. Тримайся на поверхні!

Страхувальна «збруя» смикнулася зі страшенною силою і вичавила з легенів Рейчел мізерні залишки повітря. Вона сіпнулася, крутнулася на сто вісімдесят градусів і непорушно завмерла за якихось кілька ярдів від краю айсберга. За десять ярдів від неї Рейчел побачила обм’якле тіло Коркі, і досі прив’язане до неї. Він, вочевидь, теж різко зупинився. Напевне, потоком води їх несло з айсберга у протилежних напрямках, і інерція його тіла зупинила її. Вода поволі стікала — і ось на поверхні, біля Коркі, з’явилося ще одне тіло. Стоячи навколішках, чоловік тримався за страхувальну линву і вибльовував із себе солону воду.

То був Майкл Толланд.

Нарешті виснажився останній потік води. Рейчел лежала в лячній тиші і прислухалася до звуків океану. Через якусь мить, відчувши напад смертельного холоду, вона поволі підвелася і стала рачки. Айсберг і досі погойдувався туди-сюди, немов гігантський кубик льоду у вируючому коктейлі океану. Запаморочена і зболена, Рейчел поповзла до Коркі й Толланда.

А Дельта-Один, стоячи високо на льодовику, вдивлявся крізь інфрачервоні окуляри у воду, що вирувала біля столового айсберга, щойно утвореного у Північному Льодовитому океані. Не побачивши у воді тіл, він, утім, не здивувався. Поверхня океану була темною, а комбінезони його жертв і каптури на їхніх головах — чорними.

Ковзаючи поглядом по поверхні величезної плавучої криги, він ніяк не міг зосередитися. Айсберг швидко розчинявся у нічній темряві, бо його несли у відкрите море сильні прибережні течії. Військовик уже хотів відвернутися, як раптом побачив дещо зовсім неочікуване: три чорні цятки на крижині. «То люди чи щось інше?» — подумав Дельта-Один, намагаючись зосередити на них погляд.

— Щось видно? — спитав Дельта-Два.

Дельта-Один не сказав нічого, фокусуючи збільшувач. І на блідо-білій поверхні айсберга, на превеликий подив, побачив три людські фігурки, що збилися докупи. Живі вони чи мертві — він не мав ані найменшої гадки. Утім, це вже не мало значення. Якщо вони й досі живі, то будуть мертві впродовж години, незважаючи на свої утеплені комбінезони: вони намокли, насувається шторм і їх несе на широченний простір одного з найнебезпечніших океанів на планеті. Їхніх тіл ніхто й ніколи не знайде.

— Тільки привиди, — відповів Дельта-Один, одвертаючись від урвища. — Повертаймося на базу.