Розділ «70»

«Глуха кімната» субмарини «Шарлотта», спроектована за аналогією з приміщенням у «Белл Лаборіторіз», була фактично звуконепроникною, бо унеможливлювала відлуння. Ця акустично чиста кімната поглинала звуки з ефективністю 99,4 відсотка. Через акустичну провідність металу та води підводні човни завжди були вразливими: розмови на борту могли пеленгувати розташовані неподалік перехоплювачі, оснащені підслуховувальною апаратурою. Був іще один спосіб підслуховування розмов — прикріпляти до корпусу субмарини мікрофони-«паразити» з присоскою. А з «глухої кімнати» всередині підводного човна не міг просочитися жоден звук. Усі розмови в цій камері були надійно захищені.

Ця камера мала вигляд комірчини заввишки з людський зріст, стіни, стеля та підлога були геть укриті пінопластовими шпичаками, що стирчали врізнобіч. Вона нагадала Рейчел тісну підводну печеру, де сталагміти оскаженіли і повиростали де їм тільки заманулося. А найнеприємнішим моментом була очевидна відсутність традиційної підлоги.

Підлогою слугувала сталева сітка, як у курнику, натягнута горизонтально поперек кімнати на половині її висоти, наче рибальська сіть. Ця сітка мала гумове покриття і була досить жорсткою. Дивлячись униз крізь цю павутиноподібну долівку, Рейчел відчула, наче переходить провалля по підвісному містку посеред сюрреалістичного ландшафту. А трьома футами нижче був цілий ліс пінопластових шпичаків, що загрозливо стирчали догори.

Не встигла вона увійти, як одразу ж відчула якусь бентежну нежиттєвість повітря, немов з кімнати висмоктали всю енергію. Рейчел здалося, немов її вуха заткнули ватою. Все, що вона чула, це власне дихання, та й то скоріше усвідомлювала, аніж чула. Вона гукнула, але то було все одно, що гукати в подушку. Стіни вбирали в себе всяку вібрацію, і Рейчел відчувала лише ті коливання, що відлунювали у неї в голові.

Капітан уже пішов, зачинивши за собою оббиті звукоізоляцією двері. Рейчел, Коркі й Толланд сиділи в центрі кімнати за маленьким підковоподібним столиком, що стояв на довгих металевих опорах, які проходили вниз крізь сітку. До столу були прикріплені кілька мікрофонів на вигнутих підставках, навушники і телекамера. Усе це скидалося на мініатюрну копію кімнати для симпозіумів в ООН.

Як людина, що належала до розвідувальних кіл США — найбільшого у світі виробника і користувача лазерних мікрофонів, підводних параболічних підслуховувальних пристроїв та інших гіперчутливих штучок для перехоплення розмов, — Рейчел як ніхто інший добре знала, що насправді на землі є зовсім небагато місць, де можна поговорити так, щоб тебе не підслухали. І ця «глуха кімната» вочевидь була одним із таких місць. Мікрофони та навушники за столом давали змогу проводити таку собі селекторну нараду в стилі тет-а-тет, коли люди були певні, що їхні слова не вийдуть за межі цієї кімнати. Їхні голоси, потрапляючи до мікрофонів, одразу ж зазнавали інтенсивного кодування і лише потім вирушали в довгу подорож крізь атмосферу Землі.

— Перевірка рівня, — раптом пролунав у навушниках чийсь голос, і всі троє аж підстрибнули від несподіванки. — Ви мене добре чуєте, міс Секстон?

Рейчел нахилилася до мікрофона.

— Так, добре, дякую.

Хоч би хто ви не були.

— Я викликала вам директора Пікерінга. Він зараз приймає аудіовізуальний сигнал. Я ж наразі відключаюсь. За кілька секунд ви отримаєте зображення й звук.

На лінії запала тиша. Десь далеко почулося гудіння статичного струму, а потім швидка низка попискувань та клацань у навушниках. Відеоекран напроти них увімкнувся, і Рейчел — з вражаючою чіткістю — побачила перед собою директора Пікерінга, що сидів сам-один у конференц-залі управління військово-космічної розвідки. Він рвучко підвів голову і поглянув просто в очі Рейчел.

Дивно, але, побачивши його, Рейчел відчула величезне полегшення.

— Міс Секстон, — звернувся він до неї зі спантеличеним та стривоженим виразом обличчя. — Що, заради всього святого, відбувається?

— Йдеться про метеорит, сер, — відповіла Рейчел. — Схоже, у нас можуть виникнути серйозні проблеми.