Розділ 30

Атака була справді несподіваною. Наші війська перетнули міст і зайняли фортецю ще до того, як солдати Капо Доссії повиходили з казарм. Утім, попри нашу кількісну перевагу, охорона на стінах боронилася завзято.

Для поширення паніки у військах Капо Доссії я, ввімкнувши звукові ефекти псевдопарової машини, скерував її на ворожі лави. Хоч у мене кілька разів і вистрелили, більшість солдатів позадкувала й кинулася навтьоки. Я роззирнувся навколо і побачив, що битву майже виграно.

Оборонці на стінах підняли руки, здаючись. Нас було значно більше, тож вони воліли врятувати власні життя, а не битися за капо до останньої краплини крові. Біля центральної фортеці група офіцерів демонструвала кращий бойовий дух — там іще точився запеклий бій. Проте один за одним офіцерів повалили на землю або примусили здатися. Двоє з них намагалися пробратися у фортецю, але важкі двері зачинили просто в них перед носом.

— Принесіть факели! — репетував Капо Дімонте. — Давайте викуримо цих смердючих щурів!

Бій стих так само швидко, як і спалахнув. Люди Капо Дімонте захопили ворота, стіни та подвір’я. Купи трупів слугували доказом жорстокості нападу. Раби трусилися зі страху біля стін, а солдатів, які здалися, забрали геть. Тільки центральна будівля ще залишалася в руках оборонців. Капо Дімонте знав, як цьому зарадити. Він розмахував факелом над головою й волав на весь голос:

— Чуєш, Доссіє, ти, жирний кнуре, тут тобі й смерть! Виходь битися зі мною, або я спалю тебе. А заразом згорять усі чоловіки, жінки, діти, собаки, щури, голуби, які там з тобою. Виходь битися, потворо, або тебе засмажать, як біфштекс!

Хтось із башти у відповідь вистрелив із рушниці, і куля відскочила від бруківки біля ніг капо. Дімонте змахнув закривавленим мечем — і заревіли постріли. Його війська почали стрілянину. Кулі рикошетили в кам’яні стіни, з глухим стукотом уганялися у зачинені двері, свистіли у вікна… Коли стрілянина вщухла, зсередини ще долинали крики.

— Лиш одне попередження! — гукнув Капо Дімонте. — Я не воюю з жінками та солдатами, які здалися. Покладіть зброю — і ви вільні. Якщо відмовитесь, вас спалять живцем. Я хочу одного: видайте мені ту свиню, Капо Доссію. Чуєш мене, Доссіє, ти, паскуда, свиня, слизняк…

І так далі, раз уже Дімонте зачепив свою улюблену тему. Факел курівся і тріщав у його руках, а всередині будівлі зчинилися метушня й галас.

Раптом двері різко розчахнулися, і Капо Доссія скотився сходами. Він був босий, заледве одягнений, але з мечем.

Побачивши свого ворога, Капо Дімонте втратив рештки здорового глузду. Він загарчав з люті й кинувся вперед. Доссія, із закривавленим обличчям, звівся на ноги та підняв меч для оборони.

Цю гарну виставу дивилися всі. Поки билися ватажки, між солдатами запанувало неоголошене перемир’я. Вояки поскладали зброю, з усіх вікон башти над ними повистромлювалися цікаві. Я зліз із сидіння і став перед машиною, звідки прекрасно проглядалися суперники.

Обоє добре треновані й люті. Меч Дімонте вдарив по мечу Доссії, коли той хотів ним змахнути. Доссія гарно парирував удар, зробив випад, але Дімонте встиг ухилитися. Сталь била по сталі.

Рухаючись туди й сюди бруківкою, вони рубалися шалено: на кону стояло життя когось із них. З точки зору майстерності бій був, правду кажучи, доволі примітивний — випад, перехоплення, випад, перехоплення, але досить енергійний. Глядачі зашуміли, коли Дімонте пустив першу кров — поранив Доссію в бік. Сорочку того швидко залила кров.

Початок кінця. Дімонте сильніший і агресивніший, у куражі перемоги. А Доссія… Якщо він випив стільки, скільки нам сказали, то цей невдаха боровся не лише з ворогом, а й із похміллям. Дімонте нападав дедалі настирливіше й наполегливіше, безжалісно ганяючи суперника подвір’ям. Зрештою Доссія вперся спиною в стіну, він більше не мав куди відступати. Дімонте прорвав оборону суперника й зацідив йому в зуби руків’ям меча, надалі вибивши спритним рухом зброю з рук переможеного.

Усі солодкі плани щодо садистської розправи затьмарив страшний напад люті. Дімонте заніс меча й рубонув.

Гостре лезо перерізало горло Доссії — не надто приємне видовище. Я відвернувся, і мене знудило. У цю мить сонце затулила тінь. Одна людина звела голову, потім іще одна, поки не зчинився ґвалт.

Я теж глянув угору. На відміну від інших я знав, на що дивлюся.

На сонці сяяла гігантська модель космічного корабля класу Д на повітряній подушці. Багатотонний корабель проплив над подвір’ям легко, ніби пір’їнка. Невимушено зупинився. Завис над нашими піднятими головами мовчазною загрозою.