Розділ 21

Вони вважали це надзвичайно кумедним: їхній регіт гримів мені у вухах. Коли я спробував дотягнутися до меча, один із них відкинув його подалі. Кепські мої справи. Я ж не можу битися з ними всіма. Треба вибиратися звідси.

Надто пізно. Двоє притисли мене до підлоги, а третій ударив збоку. Не давши підвестися, колишній супротивник уперся в мене колінами, розмахуючи своїм потворним кинджалом.

— Хто це, в біса, такий? — репетував він диким голосом, тримаючи кинджал небезпечно близько до мого горла.

— Це прибулець із іншої планети, — відповів Капо Доссія. — Його викинули з космічного корабля.

— Він чогось вартий?

— Я не знаю, — сказав Капо Доссія, розгублено дивлячись на мене згори вниз. — Можливо. Але мені не подобаються оті його мудровані інопланетні штучки. Вони нетутешні. Мабуть, приріж його, та й по всьому.

Я не рухався протягом цієї цікавої для мене розмови, чекаючи на її завершення. Тепер треба втікати.

Нападник скрикнув, коли я викрутив (сподіваюся, зламав) його руку й вихопив кинджал із ослаблих пальців. Тримаючись за цього чолов’ягу, я скочив на ноги та жбурнув його в натовп товаришів. Вони метнулися до мене, але відступили, коли я махнув кинджалом по колу. Треба ворушитись, утікати, доки вони не дістали власної зброї. Тікати заради порятунку.

Єдиний відомий мені шлях — униз сходами. Там я наштовхнувся на Тарса Тукаса й залишив його лежати непритомним.

Рев і люті вигуки лунали мені навздогін, але я не гаяв часу навіть на те, щоб озирнутися, де зараз мої переслідувачі. Мерщій униз, через три сходинки воднораз, повз охорону на вході. Вони лише почали зводитися на ноги, коли я налетів на них, і ми всі покотилися на землю. Під час падіння мені вдалося зацідити одному з них колінами по підборіддю та схопити його рушницю за приклад. Інший спробував навести на мене зброю, але я вгатив йому у вухо захопленою рушницею.

Від тупання, що наближалося, я вискочив у двері просто на здивованого охоронця. Він вихопив меч, але ще до того, як устиг ним скористатися, упав непритомний. Я викинув кинджал, замінивши його на більш годящий меч охоронця, й побіг. Ворота, через які ми заїхали сюди, просто попереду. Широко розчинені.

Але там купа озброєної охорони, що вже тримає мене на мушках своїх рушниць. Постріли прогриміли, коли я наближався до будинку для рабів. Не знаю, куди летіли ті кулі, але я, живий і неушкоджений, сховався за рогом.

Що ми маємо: один меч, одна рушниця, один дуже втомлений Джиммі ді Ґріз. Який, проте, не збирався ні зупинятися, ні навіть сповільнюватися. Попереду зовнішня стіна з риштуванням і драбинами довкола; там щось лагодили муляри. Я гарчав, розмахував зброєю, робітники, забачивши мене, чкурнули хто куди. Я злетів драбиною так швидко, як тільки міг. Кулі дзенькали об стіну зусібіч від мене, кришився бетон.

Я вибрався на вершечок стіни, перевів подих і вперше зважився поглянути, що відбувається позаду.

Просто над моєю головою свистіли кулі. Капо Доссія і його почет вирядили мені навздогін охорону, а самі, згуртувавшись, сипали прокльонами та розмахували зброєю. Дуже страшно. Я пригнувся, бо вони знову стріляли.

Інші охоронці лізли вверх драбиною акурат сюди. Це дещо обмежувало мені шляхи для відступу. Я подивився з іншого боку стіни, там хлюпала коричнева вода. Хоч якийсь вихід!

«Джиме, навчися тримати язика за зубами», — сказав я собі, а по тому набрав повні легені повітря та стрибнув.

Я по саму шию зав’яз у багнюці, яка зіпсувала мій чемпіонський стрибок. Із великими зусиллями, вистромлюючи з багна то одну ногу, то другу, вдалося дістатися далекого берега. Моїх переслідувачів іще не було видно, але вони, напевно, мали от-от з’явитися. Ворушися, Джиме! Я виповз на порослий травою берег, досі волочучи за собою трофейну зброю, потім подався до сховку під гіллям дерев. Досі ніде навіть натяку на озброєних переслідувачів. Я не міг повірити своїй удачі.

Поки не впав навзнак, волаючи від болю, що огорнув тіло. Жахливий біль блокував зір, слух, усі відчуття.