Розділ 27

Ще до того, як ця неприйнятна інформація досягла мого мозку, тіло інстинктивно підскочило до столу. Лустінг мав би пам’ятати про чорний пояс. Мої пальці вгрузли у його шию, і він знепритомнів. Голова професора ще не досягла столу, як я рвонув до дверей. І саме вчасно. Щойно замкнув двері, дверна ручка почала повертатися.

«Тепер, Джиме, ворушися, — порадив я собі, — поки вони не здійняли тривогу. Але спершу треба поглянути, що корисного є в нашого дволикого академіка».

У столі, напханому файлами, паперами, книгами, не знайшлося нічого, що могло б мені зараз знадобитися. Все зі столу я повикидав на підлогу. Тим часом у двері вже загупали. Часу обмаль. Тепер професор. Я розстебнув його плащ і обнишпорив кишені. Нічого цікавого, хіба що в’язка ключів. Я переклав її до своєї кишені — ключі могли прислужитися під час пограбування, — схопив рушницю й метнувся до вікна саме тієї миті, коли двері затремтіли від удару чимось важким. Двір вистеляла бруківка, що з другого поверху здавалася дуже непривітною. Якщо стрибну, то напевно зламаю ноги. Я озирнувся навкруги й відчув величезну вдячність до недбалих спіовентських каменярів. Між цеглинами зовнішньої стіни — великі прогалини. Двері розкололися від удару, коли я, встромивши рушницю за пояс, виліз у вікно й почав поволі спускатися.

Це вдалося мені досить легко. На останніх метрах я стрибнув, крутнувши плечима, і рушниця боляче вдарила по хребту. Я поправив зброю й поквапився завернути за ріг будівлі, поки ніхто не зауважив мене з вікон. Я вільний!

Вільний? На секунду мене затопила глибока зневіра. Вільний у ворожій фортеці, де всі проти мене. Еге ж, справжня свобода.

Так, вільний! Я гордовито зціпив зуби, розправив плечі та зі сміливою бравадою продовжив свій шлях. Я вільний, як може бути вільним лише Сталевий Щур! Просто шукай, Джиме, дивись навколо. Може, десь вдасться застосувати ключі з твоєї кишені.

Я ніколи не давав собі поганих порад. Я пройшов арку і ступив на інше велике подвір’я. Тут повсюдно швендяли озброєні люди, які, проте, не звертали на мене жодної уваги. Зрозуміло, що так не могло тривати довго. Зчиниться тривога — і вони мене шукатимуть. Я, туплячись просто перед себе, попрямував до масивної будівлі в дальньому кутку подвір’я. Там у стіні проглядалися одні великі ворота й одні маленькі, припасовані біля великих. Коли наблизився, помітив на обох сучасні замки. Дуже інформативно. Мене зацікавило, що ж воно таке цінне за цими воротами, що заради нього жертвують навіть конспірацією. Тепер треба дібрати правильний ключ.

Намагаючись виглядати так, наче я тутешній, зупинився біля менших дверей, перебираючи ключі. У в’язці їх знайшлося із двадцять. Замок Болгер. Я відразу помітив це своїм натренованим оком, тож шукав на ключах знайому діамантову наліпку.

— Гей, а ти що тут робиш? — звернувся до мене здоровенний лобуряка, брудний, неголений, із червоними очима. За поясом у нього стримів довгий кинджал, за який він тримався рукою.

— Відчиняю двері, чи ж не зрозуміло, — відповів я з олімпійським спокоєм. — Тебе прислали на допомогу? На, потримай оце!

Я тицьнув йому свою рушницю. Такий хід гарантував мені ще кілька секунд. Поки він роздивлявся зброю, я мав час устромити ключ у замок. Ключ не повертався.

— Ніхто мене не присилав, — заперечив здоровило, витріщившись на зброю, яка добряче його дезорієнтувала. Не міг же я дати йому свою рушницю, якщо чиню тут щось протизаконне? Чи міг? У буквальному сенсі було видно, як думки туго ворушаться в його дурній голові.

Я обірвав цей політ фантазії:

— Якщо ти вже тут, то, може, допоможеш мені…

О, наступний ключ підійшов, гарненько прокрутившись у замку. Двері розчахнулися, а я розвернувся, вдаривши пильного недоумка пальцями куди слід і зловивши рушницю, поки він падав на землю.

— Гей, ти, зупинись!

Я проігнорував грубий наказ, не мав навіть найменшого бажання бачити, хто його вимовив. Тож прослизнув у двері і з гуркотом захряснув їх за собою. Всередині обернувся навколо, обдивився все, і мене накрило відчаєм. Жодної надії на порятунок. Величезне приміщення слабко освітлювалося щілиною високо в стіні. Гараж для парових машин. П’ять машин стояли, вишикувані в рівну лінію.

Я уявив собі втечу на одній із них. Справді неймовірно. Я знав їх у дії. Спершу треба розвести вогонь, заштовхати досередини дрова, випустити пар. Зазвичай усі ці маніпуляції займали не менше ніж годину. Навіть за умови, що мені вдалося б здійснити все це без перешкод, потім іще треба відчинити ворота та почалапати назустріч свободі зі швидкістю схарапудженої черепахи. Ніяк!

Чи, може, якось? Коли очі звикли до темряви, я зрозумів, що це не зовсім ті парові машини, з якими стикався до цього, — з дерев’яними колесами та залізними шинами. Принаймні шини тут гумові! Новітні технології? Чи це інопланетні технології, замасковані під прадавній мотлох? Я квапливо підбіг до найближчої з них і видерся на сидіння водія. Знайома контрольна панель, невидима зовні, ще й м’яке водійське сидіння. Оце так!