Розділ 30

Я кинувся до кабіни авто. Часу втікати не було, та й не знав куди. Метнувся до своєї камери схову, коли перша срібна куля вилетіла з корабля. З жахом глянувши на неї, я зробив глибокий вдих, відчинив дверцята сховища, схопив шкіряну сумку й сів назад на водійське сидіння.

Навколо мене падали, розриваючись, срібні кулі, з них виходив газ. Я запхнув сумку собі під одяг тієї миті, як упав перший солдат. Мої пальці вовтузилися з паском безпеки, коли Капо Дімонте знепритомнів і звалися на тіло свого мертвого ворога. Міцний запах ударив мені в ніздрі — я заховав сумку під ремінь і затягнув його на собі.

Це все, що я міг зробити. Вже задихаючись, кинув останній погляд на подвір’я фортеці (щось підказувало мені, що це востаннє споглядаю жахливий світ Спіовенте).

— Щасти вам, невдахи! — гукнув я нерухомим тілам, нарешті видихаючи. Потім удихнув…

Я відчував, що притомний. Ще відчував щось м’яке під спиною та світло, яке било мені крізь опущені повіки. Я боявся розплющувати очі, пам’ятаючи про жахливий головний біль, яким супроводжувалася остання газова атака. Від цих згадок я зіщулився, повернув голову і — нічого не відчув. Набравшись сміливості після цього невеликого експерименту, я примружив одне око. Досі нічого. Я кліпав від потужного світла, проте не відчував болю.

— Інший газ, ви такі добрі, дякую, — сказав я, як виявилося, сам собі, широко розплющивши очі.

Маленька кімната, круглі металеві стіни, вузьке ліжко піді мною. Навіть якби перед тим, як зомліти, наостанок я не побачив космічного корабля, то впізнав би його. Вони взяли мене на борт. Але де всі мої гроути? Я обдивився все навколо, але нічого не знайшов. Різкі рухи спричинили напад запаморочення, і я відкинувся на ліжко, голосно стогнучи з жалю до самого себе.

— Випий оце. Воно зніме симптоми отруєння газом.

Я знову розплющив очі й уздрів міцного чоловіка, який саме зачиняв за собою двері каюти. Він був одягнений у щось схоже на уніформу з великою кількістю золотавих ґудзиків і нашивок. Такі лахи, мабуть, носять в армії. Він дав мені пластиковий стакан, яку я обережно понюхав.

— Ми мали досить часу, щоб отруїти чи вбити тебе, поки ти був непритомний, — зауважив незнайомець.

Це здалося мені переконливим. Я випив гірку рідину й одразу ж став почуватися краще.

— Ви вкрали мої гроші, — промовив я, щойно він спробував заговорити.

— Твої гроші в безпеці.

— Вони в безпеці тільки в моїх кишенях. Хоч би й схоже, як до того, як ви мене знайшли. Хто їх узяв — злодій.

— Не треба тут мені про крадіжки! — хмикнув він. — Та ти сам украв ці гроші.

— Доведи! — відповів я. — Я тяжко гарував заради тих грошей і не дам їх якомусь розцяцькованому пенсіонерові…

— Годі! Я прийшов сюди розмовляти не про твої нікчемні гроути. Їх покладуть на депозит у міжгалактичний банк…

— За яким курсом? Хто на цьому заробить?

Він розлютився:

— Досить! У тебе великі проблеми, тобі багато чого доведеться пояснити. Професор Лустінг говорить, що твоє ім’я Джим. Яке твоє прізвище і звідки ти?