Розділ 9

— Що… за що… — промимрив я.

Полісмен, який мене арештовував, не вважав моє белькотіння ні новим, ні дотепним.

— Надягай пальто, ти йдеш із нами.

Я перелякано озирнувся довкола та послухався наказу. Не треба брати пальто, але я не мав сили суперечити. Коли вони обшукають його, то неодмінно знайдуть маску, ключі — все, що видає мене з головою. А що ж із грошима? Вони нічого не сказали про сумку.

Тільки я встромив руку в рукав, полісмен начепив на мене один наручник, а другий — замкнув на своєму зап’ястку. Я не втечу й так. Що можна вдіяти, коли хлопець із пістолетом стримить за три кроки позаду?

Ми вийшли з номера, попрямували коридором до ескалатора, вниз у вестибюль. На щастя, детектив не дуже квапився, тож наручники не тиснули. Зловісне чорне авто стояло посеред парковки. Водій навіть не глянув на нас. Щойно ми сіли й двері зачинилися, він рушив.

Я не знав, що говорити, мої супутники, схоже, також не були налаштовані теревенити. Ми мовчки проїхали облитими дощем вулицями повз поліцейські відділки та зупинилися навпроти Федеральної будівлі Біт О’Хевен. Федерали! Моє серце вистрибувало з грудей. Я не помилився: зламати код і піймати мене — завдання заскладне для нашої доблесної поліції. Але я не взяв до уваги планетарне агентство розслідувань. Згадавши все, я зрозумів свою помилку. Щоправда, це мене не дуже втішило. Після років мовчанки Слон з’являється знову. Чому? І що означає вся ця шахова маячня? Треба залучити криптологів. Ого, та він вихваляється, тут зашифровано місце та дату наступного злочину. Передаємо справу федералам, бо місцеві копи таке не потягнуть. Треба стежити за грошима за допомогою найсучаснішої техніки. Пасти злочинця, щоб з’ясувати, хто ще втягнутий у цю справу. Потім узяти його на гарячому.

З переляку я ледве тримався на ногах і хитався, немов п’яний, коли наша невелика процесія зупинилася перед важкими дверима з великим написом «Федеральне бюро розслідувань». Знизу висіла менша золотава табличка «Директор Флінн». Мої супутники ввічливо постукали, замок у дверях скрипнув, і двері відчинилися. Ми зайшли.

— Ось він, сер.

— Добре. Пристебніть його до стільця. Я хочу з ним побесідувати.

Говорив чоловік за масивним столом. Цей чоловік і сам був немаленьким. Чи, краще висловитись, він здавався просто велетенським. Велетенський чоловік із прилизаним чорним волоссям. Численні підборіддя підіймалися й опускалися синхронно зі звуками дихання з грудей. Опуклий живіт змушував чоловіка сидіти на віддалі від стола. Пальці, схожі на сосиски, чоловік тримав на столі перед собою. На мій погляд, що благав про милосердя, він відповів сталево-суворим позирком. Я не протестував, коли охоронці довели мене до стільця, посадили, пристебнули наручниками. Потім позаду почулися кроки та звук дверей, що зачинилися.

— Тобі капець, — виголосив огрядний чоловік за столом.

— Я не знаю, про що ви, — пропищав я голосом, який тремтів, очевидно, від кришталевої невинності.

— Ти прекрасно знаєш, про що я. Ти скоїв злочин, украв гроші у глухих поціновувачів музики. Але це ще не все. Ти зазіхнув на добре ім’я іншої людини. Слона. Ти прагнув стати кимось, ким ти не є. Лови!

Зазіхнув на добре ім’я? Та про що це він? Я автоматично спіймав ключ, здивовано глипнув на нього, з іще більшим здивуванням вирячився на співрозмовника і, трусячись, відімкнув наручники.

— Ви не… — лопотів я, — я маю на увазі цей арешт, офіс, поліцію. Ви..

Він чекав на мої наступні слова мовчки, з блаженною посмішкою на обличчі.

— Ви — Слон.

— Точно. Як я зрозумів з твого примітивного коду, ти хотів мене бачити. Навіщо?